Розділ 19

Скарлет

— Вовк? — з легким здивуванням повторюю. — А мені здається, що ти більше схожий на лева або пантеру. Ніколи не розглядав такі варіанти?

Як на мене, то він більше схожий на пантеру. Ці чіткі риси обличчя роблять його зовнішність виразною. Мені подобається легка щетина на його обличчі, до якої я відчуваю неприродне бажання доторкнутися. Відчути трохи колючі щоки та провести пальчиками по них.

Є лише одна риса в його обличчі, якою я б милувалася постійно. Очі. Яскраво-блакитні й холодні, як крижана вода. І тут не важливий колір, а те, що він мені навіює. Холод, відчуженість, таємниці й небезпека, але навіть знаючи це, я твердо усвідомлюю — Еліас може подарувати тепло. Хоча тут краще сказати — жар.

— Ні, — видихає він мені в губи. — Леви та пантери — це кішки, а кішечками можуть бути тільки дівчата. Я ж...

— Собака? — не втримуюсь від глузування і сміюся, що є сил. Давно мені не було так весело.

Посмішка вмить зникає з його обличчя, а погляд стає грізним, схожим на вовчий. Його рука, яка до цього гладить мою, переміщується на ногу і лягає трохи вище коліна.

Спочатку, Еліас гладить круговим рухом мою ногу і тільки тоді стискає. Від несподіванки я смикаю тією ногою, яку він утримує. Мій погляд кидається на ногу, а потім на нього.

— Не раджу зі мною грати. — його тихі слова так само сильно вселяють страх, як і погляд. Тільки я відчуваю трепет. Мені хочеться розлютити його сильніше і подивитися, на що може бути здатний цей чудовий чоловік.

Як же мені хочеться побитися з ним. Покласти на лопатки та осідлати зверху. Тримати його руки, дивитися в обличчя і переможно посміхатися. Шкода, що така мрія є лише моєю фантазією. Адже Еліас більший, вищий і сильніший за мене, а опинитися під ним мені не хочеться.

— Якщо я не заподіяв тобі шкоди до цього моменту, це ще не означає, що я не заподію її після. Як я казав раніше: від твоєї поведінки та відповідей буде залежати, відпущу я тебе чи ні. — цокаючи язиком, чоловік знову розпливається в посмішці.

— Залежати? — У цей момент усі позитивні думки до його особи у мене зникають. Ні, він ще й правила свої встановлює. — Слухай ти, — рішуче встаю з місця і, на подив, Еліас дає мені це зробити, — я доросла і самостійна дівчина, сама можу вирішувати, як і куди піти. Тож ти не зможеш мені завадити чи зупинити. Зрозумів?

— Чудово. — Але те, як він це каже, з глузуванням і королівською самооцінкою, мені відразу стає ясно, що він нічого не зрозумів. — Тільки як так виходить, що така доросла і самостійна дівчина забула на лісовій дорозі? 

— Тікала від поганих людей. — огризаюся. Іноді так дратує, що люди лізуть не у свою справу. 

— Знаєш, а вони приїжджали сюди й питали про тебе. — Я стискаю кулаки й відводжу погляд. 

Чому він мене не здав? Чому допоміг? Чи може він бути за одне з ними? Стільки питань, і жодних відповідей. Серце каже довіритися чоловікові, а розум кричить зупинитися. 

— Чому тоді не здав? — я стежу за його обличчям, намагаючись вловити хоч якісь ознаки брехні. 

— Ти не становила для мене небезпеки. Знаєш, я люблю спочатку розбиратися в ситуаціях, і лише після цього приймати рішення. Отримавши досьє на твою особу, я переконався, що ти для мене не небезпечна. Можу навіть сказати, що твої подвиги вразили мене.

Після цих слів Еліас виходить зі спальні, а я залишаюся стояти та думати. Він не бреше, і це я бачу по його очах. Чи варто мені йому довіряти? Я не знаю відповіді на це питання, і від цього легше ніяк не стає.