Розділ 16

Еліас

Відношу Колібрі в спальню, кладу її на ліжко і виходжу. Нехай дівчина трохи полежить, а я поки приберу осколки та розлитий по темному паркету сік. Собак випускаю погуляти на задній двір, щоб не заважали.

Вихованці раді такій перспективі й відразу ж біжать грати в салочки. Я дістаю урну і починаю збирати туди уламки. Коли з ними закінчую, то берусь за ручний пилосос. У мене модель з функцією миття підлог.

Закінчивши прибирання, я дістаю з аптечки нашатирний спирт і прямую до спальні. Якщо вона ще без свідомості, то потрібно буде її розбудити та напоїти чаєм. Тільки після того, як я переконаюся в її хорошому самопочутті, дозволю поспати.

Тихо відкривши двері, я відразу дивлюся на своє ліжко. Колібрі там немає, і я вже думаю, що вона могла скотитися з ліжка і впасти на підлогу, як холодне дуло пістолета впирається мені в шию.

— Хто ти? І де я перебуваю? — чую голос врятованої дівчини, але зараз він звучить рішуче і холодно. Я відразу відчуваю зміну в її поведінці.

— А ти стала рішучішою. — хочу повернутися, але вона тикає пістолетом мені в шию.

— Давай без різких рухів. — холодно наказує, і я впізнаю цю рішучість. Така дівчина, може зробити все, що задумала. Сподіваюся, Колібрі згадає про те, що я її врятував, і залишить мене в живих. Все-таки, я планую померти в старості, і, якщо вийде — природною смертю.

— Як скажеш, Колібрі. — кажу з награною ласкавістю.

У той же момент Скарлет обходить мене, але пістолет так і не опускає. Її нефритово-зелені очі трохи примружуються, а погляд стає пильним і чіпким. Дівчина ніби оцінює мене, пронизує наскрізь.

— Я поставила питання: хто ти? — ця ситуація здається мені смутно знайомою.

Не тільки ж у мене з’являється відчуття дежавю?

— Я? — складаю руки на грудях і з цікавістю дивлюся на неї. — Той, хто врятував тобі життя.

— Врятував?

Невже вона знову втратила пам'ять? Тільки не кажіть, що мені доведеться починати все з початку. Та якщо вона після кожної нової вражальної інформації непритомніти буде, то я так ніколи не дізнаюся, що з нею сталося і навіщо ті люди її шукали!!!

— А ти взагалі пам'ятаєш, хто ти така?

Дівчина посміхається і похитує головою. Покручує в руках мою зброю. Не розумію, звідки вона могла взнати, де я її зберігаю. Повільно підіймає на мене погляд і вимовляє те, що я встиг прочитати в її досьє.

— Я, Скарлет Оверкіл. Сестра могутнього мафіозі. Мій брат керує одним із найстаріших кланів у Канаді, і я та, хто завжди веде лише свою гру.

Ух, а це звучить потужно. Варто визнати, що легкі мурашки пробігають по моїй спині, але вони точно не від страху.

— І як же так виходить, Скарлет, — спеціально роблю наголос на її імені, — що я знаходжу вас посеред лісової дороги?

— Це вже не ваша справа пане... — робить паузу.

— Еліас. — простягаю їй свою руку, але вона не хоче її потиснути.

— І хто ж ви такий? — Іноді буває так приємно, що твоєю особою цікавиться така норовлива дамочка.

— Пропоную обговорити це за чашкою чаю. — рукою вказую на відчинені двері. — Або ти знову попросиш соку? — не можу втриматися від легкого глузування.

Гостя спочатку примружується, і мені навіть здається, що вона задумала якусь дію, але вже в наступну мить її обличчя розслаблюється і я бачу добродушну посмішку. Розцінюючи це як згоду, я розвертаюся і прямую до виходу, думаючи, що леді йде за мною, але помиляюся.

В одну мить я відчуваю холодний метал на своїй голові, і картинка перед очима пливе. Невже вона мене вдарила?