Розділ 15

Еліас

Я стою і читаю досьє про Колібрі, коли чую скрип сходів. Обертаюся і бачу, як зверху спускається врятована мною дівчина. На ній мої спортивні штани й светр. Сподіваюся, під цим светром щось є, інакше я не уявляю, як перебуватиму з нею в одній кімнаті.

Еліас, ліс би тебе взяв, про що ти думаєш? Негайно викинь свої нескромні думки з голови.

— Доброго... ранку, — позіхає Колібрі й потягується з грацією кішечки.

Мм... зараз би притиснути її до своїх грудей, покласти руку на її талію і поцілувати ці, трохи відкриті й пухкенькі губки.

Еліас, щоб мені вдаритися об дерево, припини малювати собі мрії, які втілюєш у клубі. Напевно, мені в каву щось підмішали, інакше як пояснити такі навіяні думки про цю принцесу.

— Виспалася? — запитую і кладу листи з досьє на стіл.

— Угу, — киває головою і знову позіхає.

Яка ж вона мила. Так і хочеться закутати її назад у ковдру і притиснути до себе. Щоб відчувати її тепло і приємно лоскотливий ніс, аромат. Щоб вона притискалася до мене і терлася щокою об мої груди.

І начебто я тільки вчора був у клубі, а до мене вже лізуть такі думки.

— Каву зварити? — хоча в адекватності цієї кави я вже починаю сумніватися.

— Ні, я не п’ю каву. — дівчина підходить до одного з крісел, сідає в нього і дивиться у вікно.

Її профіль збоку здається ще величнішим. Скарлет нагадує левицю на скелі. Таку ж непокірну, з грацією в кожному русі та характером, від якого краще триматися якомога далі.

Руки лежать на підлокітниках крісла, як у королеви на троні, а одна нога закинута на іншу. Мені навіть здається, що вона вважає себе тут господинею. Ця нахабність мене приємно вражає.

— Але якщо у тебе є, то я б випила апельсиновий сік. — підіймає на мене свій погляд.

— Апельсиновий? — перепитую, бо ніколи не чув, щоб зранку пили соки.

— Або яблучний. Він добре запускає травлення, а апельсиновий дає швидкий заряд бадьорості.

— І звідки ти все це знаєш? — спираюся на стіл і складаю руки на грудях.

— Згадала, — знизує плечима і знову дивиться у вікно. Що вона в ньому такого знайшла?

У цей момент до кімнати вбігають собаки. Лорд одразу прямує до мене і сідає біля ніг, а босерон Колібрі сідає біля господині й гавкає.

— Доброго ранку, моя хороша. — дівчина відразу тягнеться до своєї вихованки й починає гладити. — Виспалася? — собака задоволено бурчить, а на обличчі Скарлет розквітає посмішка. — Цей відлюдник тебе нагодував?

Не розумію. Це я відлюдник?! 

Моє обличчя хоч і непроникне, але я вже думаю над покаранням для неї. Ні, ви чули, як вона мене назвала?! Та це просто смішно. Так і хочеться покласти її на ліжко животом вниз і відшмагати.

Не бажаючи більше чути її розмови з собакою, я йду на кухню в пошуках апельсинового соку для цієї принцеси. На її жаль, соку з таким смаком у мене в холодильнику немає. Зате я знаходжу яблучний, про який вона теж згадувала.

Сподіваюся, ця дама не п'є соки тричі на день, бо тоді їй доведеться пити звичайну воду. У місто я їхати не збираюся.

Наливши сік у склянку, я прямую до вітальні, де сидить Колібрі. Поки я шукав для неї напій, вона вспіла підійти до столу і зараз, читала надіслані мені документи. Коли я зупиняюся в проході, дівчина дивиться на мене, а потім її очі закриваються і вона починає падати.

Склянка летить на підлогу, а я кидаюся до неї. В останню хвилину, встигаю її підхопити й з полегшенням видихаю. Підіймаю Скарлет на руки та несу назад у спальню.

Щось я останнім часом часто туди заглядаю. Невже вона прочитала своє досьє і настільки злякалася, що втратила свідомість? Я іноді не розумію цих дівчат.