Розділ 13

Еліас

Стою в проході спальні й спостерігаю за тим, як спить Колібрі. Згорнулася клубочком, а під боком, так само клубочком, спить її собака. Як виявляється, її й справді звати Айза, бо на ім’я вона відгукується. До того ж дівчина сама мені сказала, що згадала її ім’я.

Я живу на цьому світі не один день і можу з упевненістю сказати — у неї амнезія. Не сильна, з огляду на те, що деякі моменти вона вже починає згадувати. Ось тільки чекати, поки вона згадає все про себе, я не можу.

— Все, Лорд, пішли до вітальні. Залишимо наших дівчаток у спокої. — Пес уважно дивиться на мене й відходить.

Перед тим як закрити двері, я ще пару хвилин дивлюся на неї. Є в цьому щось неправильне і водночас привабливе. Я не відчуваю до цієї дівчини нічого, але мене тягне до неї. Така поведінка мене дратує і водночас розважає.

Спускаючись униз, я сідаю у чорний шкіряний диван. Витягую ноги, одна трохи болить після недавнього нападу на мене. Лорд відразу лягає у крісло навпроти, приймаючи вальяжний вигляд. 

— А дівчина не промах. — пес підіймає на мене погляд. — Але ми, як і раніше, нічого про неї не знаємо.

— Гав... — о, собака вирішує мені заперечити. Дуже цікаво.

Ну а чому ти дивуєшся, Еліас?  Підопічна Колібрі прибігає, все розповідає Лорду, і тепер він дивиться на мене і ставить питання: господар, ти тупий, чи тільки прикидаєшся?

— Уяви собі, я не розумію, про що ти мені тут гавкаєш, тож лежи на своєму місці й не думай мене судити. — відвертаюся до вікна, крізь яке дивлюся на зоряне небо і чорний ліс.

— Гав… — обурюється, ще й сідає, щоб виглядати більш вражальним.

— А можна тихіше! — шиплю. — Ми тепер у цьому будинку не самі, і потрібно дати нашим дівчаткам трохи відпочити.

— Ргргрргр… — виявляє Лорд мені своє задоволення.

— Це одна з принад сім’ї та шлюбу. Потрібно поважати рішення і вчинки своєї пари. — і, посміхнувшись, додаю дещо від себе. — Якщо вони не заважають тобі, і ти не проти.

Лорд лише закочує очі. Ну і добре, може, у собак ієрархія інша. Я зараз не буду йому доводити свою думку, немає на це сил.

Мені зараз потрібно подумати над тим, як дізнатися більше інформації про дівчину. Думаю, їй більше, ніж двадцять п'ять років, але точно не менше тридцяти одного.

Важко зітхаю, тягнуся до свого телефону, що лежить на столі, і зайшов у контакти. Серед них знаходжу той, що мені був потрібен, і натискаю на трубку. Підношу до вуха і чую повільні гудки.

— Знаєш, побачив твоє ім'я і не повірив собі. Невже це не сон? — мій друг, як завжди, у своїй саркастично-гумористичній манері.

— А ти що, вже за мною скучив?

— Коханий, хто там ще? — почув жіночий голос і трохи здивувався. Вперше чую, щоб у Ріка була дівчина. Ми хоч і були найкращими друзями, але я ніколи не бачив з ним жінку. — Люба, закрий, будь ласка, свій ротик, поки я тобі в цьому не допоміг. — прошипів мій друг, а мені так і хотілося присвиснути. — Ти знав, що даєш про себе знати в найневідповідніший момент? — це невдоволення мені так подобалося. Тепер я буду знати ще одну таємницю мого друга.

— Сьогодні не буду з тобою сперечатися. Приношу свої вибачення і обіцяю, довго заважати тобі не буду. — я не можу втриматися від того, щоб не підколоти його.

— Та засунь ти свої справи і прохання знаєш куди? — здогадуюся, але злити його ще більше, я не буду. Моя мета трохи інша, і відмовитися від маршруту було б злочином. — Гаразд. Що тобі потрібно?

— Лише дізнатися інформацію про деяку дівчину.

— А це вже щось новеньке. — Ну, приблизно таку реакцію я й очікував від нього почути. — Невже Еліас Вітіелло, нарешті вирішив завести сім'ю? Якщо так, то я просто зобов'язаний тобі допомогти.

— Я просто підібрав її на дорозі, — починаю ні з того ні з сього, виправдовуватися. — Хочу дізнатися, хто ця нещасна, і відправити її назад.

— Брате, я тебе не впізнаю. Ти що, вирішив зайнятися благодійністю?  — продовжує він з мене глузувати, а всередині підіймається хвиля роздратування. 

— Я зараз займусь твоєю ліквідацією! — у гніві, різко встаю з крісла, а Лорд втомлено зітхає.

У його погляді можна прочитати щось на кшталт цього: ти, що, шкіряний, зовсім страх втратив. Ні, я, звичайно, просто твій вірний пес, але якщо ти розбудиш ту нещасну, то тобі буде вже не до розмови.

— Все, все, — крізь сміх, заспокоює мене приятель, а я важко дихаю. — Кинь мені її фотографію, я подивлюся, що можна зробити. — мені так і хочеться, вдарити кулаком по його красивій фізіономії.

— Чекаю. — коротко кажу і сідаю в крісло.

— Інформація буде завтра, до твоєї ранкової кави, а я піду до своєї солодкої цукерки. — і відключається. Ні, ну він мене іноді так дратує, що хочеться пристрелити.

Кидаючи телефон на стіл, я прямую до спортзалу. Потрібно побити грушу, щоб зняти всю накопичену злість. А потім і спати. Напевно.