Розділ 12

Еліас

— Тут все продумано до дрібниць. — Вона підіймає на мене свій погляд і мило хмуриться, як оте недовірливе дитя. Я ледве стримуюся від посмішки. Дивлюся на неї зосереджено і серйозно. — Скло дуже товсте, і навіть якщо ведмідь почне бити по ньому лапою, то зламати зможе не відразу. У мене якраз буде час, щоб збігати за зброєю. 

— У тебе є зброя? — підозріло на мене дивиться. Ніколи не думав, що саме це питання коли-небудь зможе мене розвеселити. 

— Є. 

— Яка? — трохи нахиляє голову вліво. 

— А чи не занадто багато цікавості? — зазвичай цікавість людей мене дратує, але у випадку з нею — забавляє і змушує трохи підколювати. 

— Ти перший почав цю тему. 

— Значить я і закінчу. — Відпускаю її зі своїх обіймів, і відходжу до проходу у вітальню. 

Хоч, спілкування з цією дівчиною не надто мене обтяжує, але турбуватися  про свого друга, я вважаю священним завданням. І опустімо той факт, що кілька миттєвостей тому, він був більше схожий на домашнього кота, ніж на сторожового і грізного пса. 

— Але це нечесно! — обурюється вона, а я дивлюся на неї, зупинившись у проході. 

— Згоден, — киваю я. — Але життя, примхлива пані, і далеко не чесна. Ти ж не хочеш говорити мені, хто ти така і що з тобою сталося. Чому я повинен розповідати про себе? 

— А як я можу відповісти на твої запитання, якщо нічого не пам’ятаю?! — відповідь змішується із запитанням, і між нами зависає тиша. 

Мої припущення підтверджуються, але легше від цього не стає. Ба більше, завдання лише ускладнюється, і мені залишається тільки гадати, що з нею могло статися. І навіщо я її підібрав? Що, не міг проїхати повз і не втручатися? Чому зустрів саме її? Чому не поїхав далі? 

Гаразд, що зроблено, те зроблено. Ще раз підтверджую свою думку про те, що мадам доля, іноді не дружить з головою і любить обтяжувати своїх підопічних. Час все одно не можна відмотати назад, а тому доведеться розплутувати цей клубок. 

— Чому не сказала раніше? 

— А коли, на твою думку, я повинна була встигнути тобі це сказати? Коли ми були в спальні, і ти налякав мене? — і як же швидко змінюється настрій у цієї пташки. І не скажеш, що вона втратила пам’ять. 

— Так, це ти від страху так руками й ногами махаєш? — кажу абсолютно спокійно, але з легким глузуванням. — Боюся навіть уявити, що буде, коли ти захочеш вдарити когось навмисно.

— Вже хочу. — крізь зуби каже, а в очах палають вогники зла. 

Якби ми були знайомі ближче, я міг би розцінити це як прохання до чогось більшого. Ну добре, не будемо знущатися з дівчини, а то в неї знову підкошуються ніжки.

— Ти голодна? — вона підіймає одну брову. 

І все ж, я сам собі заздрю. Чому? Такому яскравому вмінню приводити людей в ступор.

Як тільки вона відкриває ротик, щоб щось мені відповісти, її животик урчить, і потреба в цьому відпадає. Склавши руки на грудях, вона всім виглядом ніби говорить: сам все чув.

— Ну пішли. — і не чекаючи її відповіді, я прямую на кухню. З величезною впевненістю, що вся приготована мною їжа вже охолола.

— Але ж це не чесно! — починає вона міркувати, та й так голосно, що, перебуваючи у вітальні, я все чудово чую. — Якщо ви хочете, щоб я розповіла вам щось про себе, то повинні мені в цьому допомогти. Раптом ваші хобі та інтереси допоможуть мені згадати хоч щось.

Мені більше подобається, як вона звертається до мене на «ти». Так ми ніби ближчі та рівні один одному. Так, я вважаю її рівною собі. І що ви мені зробите?