Розділ 11

Еліас

— Пусти мене!!! — ну ось, шок минає, її тіло отримує перше тепло і тепер вмикається синдром недоторканності та самостійної жінки. Ну нічого, я теж не з простих і таких дам легко обламую.

— Щоб ти пройшла пару кроків і потім знову впала в бруд? — мигцем дивлюся на неї й зустрічаюся з рішучим поглядом.

— Я не... Відпусти!!! — махає своїми ніжками, але не на повну силу, що мене швидше розважає.

— Звичайно, — киваю. — Обов'язково тебе відпущу, коли ти опинишся на м'якому дивані й закутана в теплий плед.

— Та хто ти такий? — випалює, і я зустрічаюся з її розсердженим виразом обличчя. У мені раптом спалахує таке величезне бажання все їй розповісти, але я встигаю зупинитися.

— А хто ти? — відповідаю питанням на питання. Тепер вона хмуриться, і я радий, що вона змовкла.

Собаки вже забігають у будинок, і щось мені підказує, що Лорд веде свою новоспечену подругу в кухню. Все ж, він ще не вечеряє. Та і я встигаю зголодніти. Не люблю їсти холодну їжу, і мені хочеться вірити в те, що вона ще не охолонула.

Я заношу Колібрі в передпокій і ставлю на підлогу. Навіть попри те, що хвилину тому дівчинка брикалася — зараз вона спирається на тумбочку й уважно дивиться за тим, як я зачиняю замок на дверях.

— Навіщо ти зачиняєш двері? — каже з такою інтонацією, ніби з самого початку була тут господинею, а я її вірним слугою.

— Щоб не доводилося шукати тебе вночі по всьому лісі. — дивлюся на неї й бачу повну незгоду зі мною.

— Я й не збиралася. — підіймаю одну брову, але так і не розумію, бреше вона мені чи ні.

— Чудово. — я все ж вирішую їй повірити. Все-таки, на дурепу вона не схожа. — Але мушу тебе попередити. — зітхаю, мені не хочеться, щоб вона тікала. Хоча яке мені діло до неї? — У цьому лісі водяться небезпечні дикі звірі. Якщо вдень вони ховаються, то вночі не соромляться підходити до самого мого будинку. Тож не роби дурниць.

— Та які тут можуть водитися дикі звірі. Тобі не здається, що я вже не в тому віці, щоб мене можна було залякати такими дрібницями. — загублена дівчина спирається на тумбочку і складає руки на грудях. Потрібно буде поміняти їй бинти на руках і відправити в душ. А то, від її валяння на землі, вона вся у бруді.

Я вже хочу їй щось заперечити й переконати в тому, що не жартую, але тишу навколо пронизує глибокий рев дикої тварини. Живучи в лісі, ти незабаром звикаєш до всього, що тебе оточує, а ось дівчина злякалася.

Від несподіванки Колібрі підстрибує на місці й в наступну мить кидається мені в обійми. Своїми тендітними та тремтячими ручками вона обіймає мої груди й прямо в сорочку шепоче:

— Мені страшно... — і це звучить так, ніби вона маленька дитина, яка злякалася грози й залізла під ковдру.

Я тепло посміхаюся. У цей момент вона здається мені такою милою, такою тендітною і беззахисною, що всередині підіймається величезне бажання захищати її від усього.

— Не бійся. — у відповідь я кладу одну руку їй на спину, а іншою — починаю гладити її брудно-біле волосся. — У цьому будинку ти в безпеці.

— А як же панорамні вікна?