Розділ 7

Скарлет

Встаю на ноги, та рукою спираюся об тумбочку. Навіть готую себе. До чого? Я й сама не розумію.

Очі самі бігають по всій його фігурі, а розум сам дав мені висновки. Видно, що він займається спортом, але не перекачаний. Очі блакитні та холодні, як Атлантичний океан, ще й дивиться так, ніби готовий дізнатися всі твої таємниці.

М'язи розслаблені, і він навіть не підозрює про напад. Якщо правильно спрацювати, то можна спробувати перекинути його через плече, але тут краще не ризикувати. Потрібно бити в ноги, щоб збити його — це дасть мені кілька хвилин фори.

Що? Про що я зараз думаю? Яка втеча? Де я? І чому я весь час хочу втекти?

— Лорд, до мене, — промовляє він, і його голос низький. Моє тіло відразу напружується. Я б описала його як чоловіка, що вселяє довіру. Ось тільки я знала, що довіряти не можна нікому.

І звідки я це знаю? Я вже починаю боятися своїх думок.

— Бачу, — повільно зітхає, — спільну мову з Лордом ти вже знайшла. — Переводить погляд  на собаку, а той на господаря. Мені здалося, що чоловік був чимось незадоволений.

— Не підходь... — тремтячим голосом, попереджаю його, але підсвідомо розумію, що, якщо він рушить — я буду діяти.

— Інакше, що?

— Я... — розгубилася, бо не уявляла, що я можу йому зробити. Але говорити про це, не хотіла. Тому, беру себе в руки та твердо промовляю. — Покажу тобі, на що, можу бути здатна. — підводю на нього свої очі.

В його очах була рішучість, але і я, на рівні інстинктів розуміла — в образу себе не дам. Навіть страх відходить кудись на другий план, а його замінює рішучість та готовність діяти.

— Ти? — піднімає праву брову. — Дівчинко, ти, мабуть, щось забула, тож я нагадаю. — Голос ласкавий, майже з глузуванням, і мені це не подобається. Дуже не подобається, що так і хочеться, стукнути його. — Я знайшов тебе на трасі, а її оточує темний і безлюдний ліс, в якому живуть дикі тварини. І знаєш що? — робить паузу.

Мабуть, хотів подивитися на мою реакцію, але я продовжую дивитися на нього впритул. Я не повинна показувати своїх емоцій.

— Якби я тебе не підібрав — місцеві вовки влаштували б бенкет. — Я посміхаюся. Мені чомусь сподобалася ця фраза, навіть трохи розсмішила.

— Міг би й не підбирати. Звідки така шляхетність?

Ого, і це сказала я? Знаю, це прозвучить дуже тупо, але мені почала подобатися власна я. Смішно, звичайно, виходить.