Розділ 5

Скарлет

Я повільно відкрила очі. Картинка переді мною була розмита і я бачила тільки темну стелю. Але довго, дивитися на неї я не могла. В скронях кололо, голова боліла, а в руках все ломило.

Кожен подих давався мені з трудом. Все тіло боліло, я відчувала печіння на шиї, руках. Руки й ноги мене зовсім не слухалися, а будь-який рух віддавався підступаючою до горла нудотою.

Але навіть попри це, мені хотілося їсти та пити. Живіт вивертало навиворіт, шлунок нив, а в роті було сухо як у пустелі.

— Мм... — вирвався стогін, коли я спробувала піднятися на ліктях. Але у мене нічого не вийшло.

Я лежала, намагалася глибоко дихати, але, якщо робила вдих трохи сильніше або різкіше — мене знову пронизував біль.

У якийсь момент я зловила потрібний темп, і дихання вже не приносило такого болю. Картинка перед очима вже не була такою розмитою, як раніше, і очі почали блукати по кімнаті.

Сама кімната була темною і якоюсь загадковою. Мені завжди подобався такий стиль. Стоп... мені? А хто я?

Я справді не знала, хто я така, і що тут роблю. Не розуміла, де перебуваю і як сюди потрапила. А чому потрапила? Чому це не може бути мій дім? Моя кімната?

Від відвіданого мене страху, я спробувала згадати хоч щось, але всі намагання були марними. Ще й голова почала боліти, а в скронях колотити. Тому думати про те, хто я — відклала цю ідею на потім.

Спогади накрили мене так само раптово, як тільки я побачила свої перебинтовані руки. Від кистей і до самого плеча були пов'язки. Саме у цей момент, в моїй голові загуділи голос якихось людей... «Хто тебе послав?», «Вона нічого не скаже» «Ця су...» «Безсмертною себе уявила» «Тримай її» «Ліс...»

Я заплющила очі та почала крутила головою, щоб більше не чути ті голоси. Намагалася ворушити руками та ногами, але ці рухи приносили тільки біль. Хоча я сподівалася, що якщо біль візьме гору, то всі нав'язливі голоси вмить зникнуть.

У якийсь момент я опинилася на самому краю ліжка. Тіло не витримало, а я не встигла вхопитися за край і... впала на підлогу. Цей біль пронизав мене так сильно, що думки в мить розсіялися, а дихання стало рваним і я майже задихалася.

Раптом, я почула скрип дверей, а серце в грудях було готове вискочити. Я, підняла голову і... побачила велику чорну собаку.