Розділ 36 «Несподіванка»

Вероніка

— Ну! — зустрічає мене Аліска на порозі, — відсвяткували?

— Так.

— Мабуть, вдало? Світишся так, що очі кортить заплющити. Все? Здоровий розум втрачено? — проходить на кухню.

— Ти вдома сьогодні чи працюєш? — йду за нею.

— Вдома, — наливає собі води. — А ти?

— Я також вдома. Арсен працюватиме допізна, я вирішила приїхати до тебе.

— Арсе-е-е-н… — протягує.

— Аліс, ти гніваєшся на мене?

— Навіть не думала, — хмикає. — Їсти хочеш?

— Ні, ми повечеряли в ресторані.

— А тоді довго не могли розпрощатися? Губи заціловані, — усміхається. — Попливла?

— Так, — киваю.

— І думаєш, що я заздрю? Гніваюся через це?

— Ну… — ховаю погляд.

— Ні. Я вмію радіти за інших, але за тебе хвилююся. Здаєшся тепличною. Розумна, з характером, бойова навіть, але довірлива. Відчуваю, що вже марно в чомусь вмовляти, тому мовчатиму.

— Думаєш, роблю помилку?

— Вип’єш зі мною? — дістає з холодильника вино.

— Трішки, — сідаю за стіл.

— Не знаю, — відповідає, наливши у дві чашки. — Боюся, щоб ти не впала з такої висоти на яку швидко злетіла. Це боляче. Дуже. Ніби легені хтось нещадно розриває голими руками, — каже серйозно.

— Алісо, він… — затинаюся, бо не можу підібрати правильні слова.

— Вони усі класні, коли закохуєшся, а потім… Не будемо про погане. За нове життя, — підіймає келих.

— Не знаю, як так вийшло, — кривлюся від кислого напою. — Ось я його ненавиджу всім єством, а в іншу мить — тану від погляду. Він не такий як всі. Абсолютно не схожий на Гліба.

— Ну, ти знайшла з ким порівняти, — робить кілька великих ковтків. — Допомагає не думати, — пояснює на мій погляд, зазираючи в чашку.

— Це небезпечне заспокійливе.

— Я не перетну межу, не хвилюйся. Мені вже краще, робота не дає думати про нього. Я шукаю позитив у звичайних речах.

— Пропоную переїхати. Ця квартира пригнічує своїм інтер’єром.

— На наші гроші далеко не від’їдемо. Чи Арсен допоможе?

— Ні, не хочу його просити. Я досі прагну самостійності. Можеш не вірити, але мені подобається нове життя. Навіть на скрипучому кріслі і невиспаною я почуваю себе краще, ніж вдома. Останні роки я не мала права навіть вільно пересуватися. Чим більше у батьків ставало грошей, тим суворішими були мої обмеження. Не хочу повертатися до такого життя. Краще тут, навіть з пошарпаними шпалерами.

— Ну… — зітхає, — мені теж краще бути подалі.

— Подзвонити спокуса не виникала?

— Спитай краще, скільки разів я себе зупиняла.

— Він не дзвонив?

— Ні, — хмикає засмучено. — Сумніваюся, що він помітив моє зникнення. Я вирішила все змінити, — підіймає на мене погляд, — обстрижу волосся, зміню стиль в одязі, закрию своє серце для інших козлів і нарешті отримаю бажаний спокій.

— Ти впевнена, що це дієвий варіант? — ще раз ковтаю алкоголь. — Наступного разу я куплю вино, це щось гидке.

— Не розуміюся в алкоголі, але вчу карту вин, аж димить. Правда, куштувати не дають.

— Чим тебе підтримати? — стає дуже шкода її.

— Я впораюся, Єво. Тебе так тепер називати? — усміхається.

— Мені подобається бути Євою. З цим іменем відчуваю себе іншою. Навіть провина не така сильна, не давить на груди, коли лягаю спати.

— Бо не сама лягаєш, — ширше всміхається. — Вже все було?

— Так, — опускаю очі.

— Не догледіла, — плескає в долоні, викликаючи мій сміх. — Розумію, про що ти, — вмить стає серйозною. — Шкодую, що не вигадала для себе іншого імені. Може, і життя заграло б іншими барвами? Трішки світлішими. Могла б бути Ельвірою.

— Еліною. Можу вкрасти документи, — починаю сміятися.

— У твого бандита, випадково, немає брата?

— Є, — широко усміхаюся, — тільки він на клоуна змахує.

— Ну… Веселість ще нікого не погубила. Ох, і гидке це вино. Як отрута, — під мій сміх виливає залишки з чашки у раковину. — Спати. Завтра буде новий день і екзамен з меню для мене.

Ми влягаємося на свої спальні місця, але перед цим я отримую повідомлення з побажаннями солодких снів від Арсена. Засинаю, усміхаючись, і прокидаюся, коли Аліска вже давно гайнула на роботу. Довго оклигую після сну, тоді приймаю душ, одягаюся і йду до супермаркету. Купую багато різних продуктів, хороше вино, солодощі, улюблену каву. Досить обмежувати себе. Маю щось придумати, щоб не відмовляти собі у бажаному, і Алісу потішити, життя якої було складним до нашої зустрічі. Дорогою додому дзвонить телефон. Арсен.

— Не чекала, — промовляю задоволено в слухавку, сідаючи на лавку.  

— Не зміг втриматися. Як ти?

— Нормально, продукти купувала.

— Чому мені не сказала? Я міг би замовити.

— Я вмію ходити і навіть оплачувати, — ширше всміхаюся.

— Хочу тебе бачити. Зараз. Негайно. Роздягнути і зробити все, що кружляє у думках від сьогоднішнього ранку. Єво, я скучив, але маю летіти на зустріч. Несправедливість життя.

— Напружені дні?

— Так. Вискочиш до мене на хвильку ввечері? Хоча б поцілую тебе.

— Звісно, — в мене аж серце щемить так хочеться до нього. 

— Тоді я побіг, кицю. Бувай, — він відхиляє виклик, а я ще кілька хвилин сиджу, усміхаючись.

Так хочеться дізнатися про нього більше, тому, повернувшись додому, набираю номер Еліни.

— Єво, який сюрприз. Привіт.

— Зайнята?

— Та ні. Ти у справі?

— Може, пообідаємо разом?

— З задоволенням. Куди приїхати?

— Я сама приїду, — хапаю сумку й виходжу з квартири. Вона називає адресу, і я миттю викликаю таксі.

Їду доволі довго, аж до центру. Сума, яку озвучує таксист, викликає здивування. Знову задумуюся, що маю шукати роботу. Не вмію я дешево жити і сумніваюся, що навчуся. На літній терасі кафе бачу Елю, махаю їй й поспішаю увійти.

— Привіт, — встає, щоб мене обійняти. — Я нахабно дозволила собі вибрати для тебе страву. Смачнезний і корисний салат, я тут часто обідаю.