Розділ 34 «Сором’язливе зваблення»

Вероніка

Задерти підборіддя і сміливо ляпнути щось, у мене виходить краще, ніж відповідати за свої слова. На ділі я можу лише ковиряти запіканку, не підіймаючи на Арсена очей. На щастя, він більше ні на що не натякає, та, мабуть, чекає від мене якихось дій.

— Прогуляємося? — перший встає й відносить тарілку в раковину.

— Так, — прибираю свою тарілку, яку він одразу починає мити. Я казала, що вперше бачила чоловіка, який готує, але посуд при мені чоловіки теж не мили. — Переодягнуся, — виходжу з кухні.

Сварю себе за таку перелякану поведінку, але все виходить само собою. Він мене бентежить. Арсен інший. Не такий як усі знайомі чоловіки, і навіть на краплину не схожий своєю поведінкою з Глібом. Саме тепер, коли з’явилася закоханість до Арсена, я чітко розумію, що до Гліба не було навіть нормальної симпатії. Мабуть, батькам вдалося зламати мене, а я навіть не помітила цього. Жила під управлінням і вважала, що сама приймаю рішення.

Одягнувши зелені широкі штани і білу вкорочену майку, спускаюся на перший поверх. Арсен палить на вулиці, взуваюся й виходжу до нього. Мовчки дивиться на мене, робить останню затяжку й викидає недопалок в урну. Бере мене за руку й веде понад будинком на задній двір. Відчиняє хвіртку, яка веде до лісу, і деякий час ми йдемо мовчки.

— Тобі зі мною нудно? — порушує тишу, яка почала здаватися напруженою.

— Ні.

— Між нами велика різниця у віці. Плюс я не маю часу на залицяння та побачення, які, підозрюю, тобі необхідні. А ще я запальний, ти сама в цьому вчора переконалася, — дивиться на свою руку.

— Це попередження, що вночі доведеться тікати в ліс від твоєї агресії?

— Не тікати, — в його погляді немає й натяку на жарти. — Та я можу образити. Одразу пошкодувати, але слова не повернути.

— Ти завжди таким був? З дитинства? — маленькими кроками підбираюся до найцікавішого.

— Ні, в дитинстві я був ще гіршим. Суцільний емоційний вибух.

— Працюєш над собою?

— Намагаюся.

— Еля сказала… — затинаюся, кинувши на нього погляд.

— Не сумніваюся, що Еля була говіркою, — ледь помітно всміхається.

— Ти її опікун? — майже шепочу.

— Так, — киває, не дивлячись на мене. — Правда, вона вже доросла і самостійна.

— Але чому? — питаю шоковано. Мабуть, я не до кінця повірила Еліні, бо здивована до краю.

— Так склалися обставини, — відповідає неохоче. — Еліна… — задумується, кинувши на мене погляд, — складна емоційно. Для мене вона досі дитина. Налякана, ображена, кинута.

— Я не помітила чогось такого, — промовляю розгублено.

— Звісно, бо вона тікає від колишнього життя, але кожного разу, коли озирається, розчаровується.

— Вона така життєрадісна, добра, балакуча, — перераховую на автоматі.

— І досі спить зі світлом, — міцніше стискає мою руку. Гнівається. — Боїться залишатися сама вночі, тому вони живуть з Віктором.

— Я думала, вона жартувала, коли говорила, що самій у будинку їй страшно, — згадую нашу з нею розмову телефоном. Я ж справді сприйняла за жарт її слова.

— Вона працює над собою, відвідує психолога, але іноді накриває. Їхня з Віктором матір не дає забути про тяжке дитинство. Пиячить. Віктор звик і давно не вірить обіцянкам, а для Елі кожного разу все виливається розчаруванням.

— Ти забрав її у матері?

— Ні, з сиротинця. Її батьків давно позбавили батьківських прав.

— А як знайшов? Ну, мала ж бути причина, щоб молодий чоловік захотів зробити такий відповідальний крок, — питаю спантеличено. Я шокована.

— Єво, — усміхається, — я не знаю про тебе нічого, а ти хочеш почути все?

— Цікаво, — знизую плечима.

— Вона так міцно приклеїлася до мене, що інакше не міг. Серце рвалося, що вона там без мого захисту. Коли більш-менш став на ноги, поговорив з Віктором і забрав її.

— Я не розумію, — боюся озвучити наступне питання.

— Ми були там усі разом, — відповідає коротко.

— Ти? У сиротинці? — уточнюю недовірливо.

— Я, Віктор, Еліна, Ян. Потрапили всі в різний час, але мали можливість стати однією компанією.

— Не знаю, що сказати, — мугикаю загальмовано. Мені так багато питань хочеться поставити, але невпевнена, що зараз саме час для них.

— Серйозна розмова не личить для легкої прогулянки, — підтверджує мої думки. — Здається, знову дощ буде.

— Може, нам краще повернутися? — навіть не помітила, що до нас рухається грозова хмара. Марно намагалася уявити Арсена в сиротинці, не помічаючи нічого навколо. Тільки зараз відчула аромат хвої та лісової свіжості.

— Мабуть, так, — промовляє, коли близько роздається грім.

Мовчки починаємо рух в бік будинку. Коли звуки грому стають гучнішими, а на нас падають перші великі краплі, хочу пришвидшити кроки, але Арсен зупиняє.

— Не встигнемо, — усміхається. Ніби за командою, починається злива. Важкі густі краплі закривають світ холодною пеленою. Тонкий одяг вмить промокає.

— Побігли, — стикаю руку Арсена й тягну за собою. Він щось говорить, але я не чую. У вухах шелестить дощ. Я бачу його усмішку і теж не можу стримати свою.

Добігаємо до хвіртки, Арсен хапає мене за руку й притискає до себе. Ми мокрі до останньої нитки. Бере моє обличчя в долоні й цілує. Його гарячі губи миттю зігрівають тіло й простір навколо нас. Ніби й злива затамувала дихання від його пристрасті. Зі схвильованим трепетом в грудях відповідаю на поцілунок. Обіймаю Арсена, притиснувшись до нього всім тілом. Його руки стискають до браку повітря, губи обпікають, пускаючи серце скакати галопом. Воно так хвилюється, ніби зараз знепритомніє.

— Єво, — тримаючи обличчя у долонях, серйозно дивиться у вічі, — поряд з тобою в мене зриває дах.

— Моє серце зараз вилетить, — зізнаюся, зашарівшись.

— Хочеться згоріти з тобою, — цілує, а тоді рвучко підхоплює на руки. Заносить мене на подвір’я й швидко прямує до будинку. Ставить на ноги в холі, згрібає в металеві обійми і довго та солодко цілує. До безсоромних думок у голові, жару в грудях та легкого тремтіння в тілі. — Тремтиш, — шепоче. Потрібно переодягнутися.