Розділ 31 «Олег»

Вероніка

Арсен підходить впритул до Григорія і кілька напружених секунд просто дивиться йому у вічі, а тоді мовчки виходить на вулицю. Обвівши нас всіх поглядом, Гриша йде за ним. Тиша в холі здається зловісною. Всі напружені, дівчата перелякані. Першим встає Віктор. Він не виходить, лише йде подивитися до дверей. Повертаючись, не зводить погляду з Еліни, яка миттєво підскакує з місця. Дівчина нервово заламує пальці, але з місця не рухається.

— Олег? — тихо запитує Ян.

— Так, — відповідає, кивнувши.

На диво, він повертається на своє місце. Ніхто не виходить подивитися, всі затихли й чекають. Не знаю, як Віктору, а мені нестерпно дивитися на Елю, яка ось-ось заплаче. Мабуть, цей Олег добряче нашкодив її психічному здоров’ю.

— Не хочеш з братиком привітатися, Єво? — якомога зневажливіше питає Рита, розбавивши тишу своїм скрипучим голосом. — Бо зараз Арс його розірве і не буде брата.

— Рито, — шикає на неї Ян.

Еля не витримує. Відмерши, швидко прямує на вихід.

— Елю, не треба, — занепокоєно промовляє Віктор. Вона не реагує, виходить в передпокій. Теж встаю і йду за нею.

— Колись це мало статися, — тепер Ритка виправдовується.

— Думай, коли говориш, — відповідає їй Віктор.

— Елю, — стаю ззаду неї.

Крізь скло видно, що серед двору стоїть Арсен, а перед ним якийсь чоловік. За Арсеном мені не видно його обличчя, але точно можу сказати, що він нижчий. Григорія не видно. Чоловіки не зважають на дощ, який стіною стоїть.

— Вони просто говорять? — видихає тихо. Її голос тремтить. Пальці аж побіліли, так сильно вона стискає їх. — Так пече у грудях бачити його.

— Гадаю, Арсен нормально себе контролю…

— Ох, — здригається вона з переляку, коли Арсен різко б’є чоловіка. — Він його вб’є, — закриває обличчя долонями.

— Еліно, повернися сюди, — вперше голос Віктора такий суворий. Навіть жорстокий. Він нічого не намагається зараз зробити, щоб зупинити Арсена, чи хоча б заспокоїти сестру.

Арсен б’є знову і знову. Чоловік не відбивається. Здається, він прийняв той факт, що його привезли сюди на побиття. Еля гучно схлипує. У мене самої серце щемить через її стан. Шкода, вона сьогодні була такою радісною. Коли чоловік падає на коліна, я ледве тримаюся, щоб залишатися на місці. Розгледіти його обличчя не вдається, хоча це мені нічого не дасть. Олег падає на спину, але Арсен підіймає його і знову б’є. Жорстоко.

Терпіння лопається. Відчинивши двері, потрапляю під холодні краплі. Серце колотиться. В грудях неприємно ниє через Елю. Не можу спокійно реагувати на страждання інших. Не така черства, як інші в будинку.

— Не втручайся, — збоку від мене стоїть Григорій. Він абсолютно спокійний. Палить під дощем, ніби перед його очима не відбувається нічого особливого.

— Арсене, — кажу голосно, але він не реагує. Підіймає того Олега і в черговий раз замахується, щоб вдарити. Щось говорить йому, але мені не чути. Я одразу промокла, але стою на місці. Після нового удару, в секунду долаю відстань й опиняюся за спиною Арсена. Страшно. Якщо він зараз розвернеться і вдарить, навряд чи я встану. Навіть Гриша не підходить. — Арсене, — мій голос тремтить, — Еля.

Він зависає. Моє серце зараз перекриває своїм наляканим стукотом шум дощу. Арсен важко дихає, тіло напружене. Лютий і небезпечний.

— А це за Елю, — цідить не своїм голосом. Вдаривши востаннє, розвертається, обпікши своїм безпощадним поглядом. А тоді хапає мене за руку й тягне до будинку. — Відвези його, — наказово кидає Григорію перед тим як увійти.

Біля дверей Елі немає, в холі теж. Мабуть, з Віктором, бо він також зник. Усі інші так і сидять. Ніхто нічого не запитує, коли Арсен волочить мене за собою на кухню. Вже уявляю, що мені зараз буде те саме, що й Олегу, але він розтискає свою хватку й стає помити руки. В голові гуде. Від побаченого запізніло стає дурно.

Розвернувшись, Арсен починає витирати руки. Мовчить. Злий. Можна сказати, він на межі. Кожен рух віє небезпекою. Про погляд взагалі мовчу. Стою на місці, бо ноги приклеїлися до підлоги. Слів немає. Відчуття такі, що я зараз зомлію.

— Це був урок, — від льодяного тону тілом холод повзе. — Більше не крастиме і, можливо, не брехатиме довірливим дівчатам.

— Що з ним буде? — гучно ковтаю, змагаючись з нудотою.

— Житиме, не хвилюйся, — кидає зневажливо.

— У тебе кров, — помічаю її на кісточках.

— Заживе, — навіть не дивиться.

— Потрібно обробити, — з острахом підходжу до нього. — Де аптечка?

— Єво, — видихає хрипко, обійнявши й притиснувши до стільниці спиною, — не дай мені його добити. — Бере моє обличчя в долоні й примусово цілує. Різко й наполегливо.

— Боляче, — намагаюся відхилитися.

— Вибач, — притуляється чолом до мого чола. — Я погано контролюю себе зараз.

— Хочу поїхати додому, — зривається налякано. Сьогодні я побачила, яким він може бути. Це страшно.

— Боїшся мене? — не відпускає, лише трохи послаблює обійми.

— Все складно, — бубню тихо.

— Не їдь. Зараз всі зберуться до клубу. Залишся.

— Ти гадаєш, комусь досі хочеться веселитися? Особливо Елі?

— Вона знала, що так буде. Я попереджав. Тільки Еля мене й стримує, щоб не наздогнати Гришу.

— Стало легше? — дію інтуїтивно, обіймаючи його за шию.

— Ні, не стало, — проводить долонею по волоссю, притуливши мою голову до своїх грудей. — Я й не сподівався, але борги люблю віддавати.

— Ти жорсткий, — шепочу.

— Справедливий, — обережно прибирає волосся з моєї щоки. Ніби це й не він тільки що ледь не покусав мене в поцілунку.

— Ой, — від дверей лунає жіночий голос. Здається, це Марина. — Я хотіла прибрати посуд та залишки їжі.

— Ми заважаємо? — бурчить Арсен.

— Та ні, — мені чути, як вона підходить до холодильника і ставить в нього щось.

Виходить й знову повертається, а ми так і стоїмо. Слухаю, як агресивний стукіт Арсенового серця сповільнюється і стає не таким лякливим. Дихання вирівнюється, навіть обійми вже не здаються металевими лещатами.