Розділ 30 «Нервове свято»

Вероніка

— Єво, — випірнувши, Еля починає голосно сміятися. — У тебе аж рот відкрився. Здивована?

— Легко сказано, — протягую шоковано. — Елю, скільки тобі років? — аж вуста заніміли.

— Майже двадцять, — усміхається.

— Арсену було десять років, коли ти народилася. Так?

— Ага, ти чудовий математик. Десять, — підпливає до мене. — Опікун. Арсен мій опікун. Мені було дванадцять, а йому двадцять два, — усмішка враз зникає. В одну коротку мить навіть обличчя міняється, набуваючи суворості. — Ви не говорили з ним про це?

— Ні, — загальмовано хитаю головою.

— І я не буду. Вибач. Я вважаю, що у стосунки двох не повинен втручатися хтось третій.

— Звісно, — киваю, але в голові повна каша. У двадцять два він став опікуном? — І… Віктора теж? — навіть невпевнена, що хочу чути відповідь.

— Ні, тільки мій.

— Дівчата, — гукає Ян від входу, — м’ясо майже готове.

— Вже йдемо, — відповідає Еля. — Ти навіть не поплавала.

— Іншим разом, — мугикаю спантеличено.

Разом виходимо й підіймаємося на другий поверх. В холі лише Рита в довгій легкій сукні з відкритим декольте. Підіймаючись сходинками, весь час відчуваю на собі її погляд. Думає, що я буду боротися за Арсена? Дарма. Так принижуватися я не згодна.

Збираю волосся й одягаю костюм, у якому приїхала. Не хочу сукню, бо ще подумає, що до нього нарядилася. Коли спускаюся, на дивані сидять Рита та Марина — дружина Яна. Мені чути, що розмовляють про якийсь магазин, але прислухатися не збираюся. За хвилину приходить Еля.

— Всі зібралися? — з вулиці заходить Арсен. Ковзає по мені поглядом й усміхається Еліні. Опікун… Ця інформація не вкладається у голові. — За хвилину буду, переодягнуся, — починає підійматися сходинками.

Рита встає і йде за ним, демонстративно вихляючи стегнами. Кого вона з себе уявила, принцесу? Їй дуже далеко. Я сказала б недосяжно. А от з кочергою схожість очевидна.

Такою приниженою я не відчувала себе ніколи. Образливо і гірко на душі, але я з усіх сил змушую себе сидіти на місці, ніби нічого страшного не сталося.

Їх немає доволі довго. Рита повертається без своєї малинової помади на губах, а за кілька хвилин приходить Арсен. Одягнув білу вільну сорочку та темно-коричневі штани. Сідає навпроти мене. Не біля Рити, але й не поряд зі мною.

— Ох і дощ, — з вулиці заходить Вітя, а за ним Ян. Мокрі. — Арсене, щасливим будеш, таке ллє. Але м’ясо готове.

— Допоможу, — Марина забирає тацю з м’ясом.

Еліна швидко приносить тарілки і розставляє на столику. Місця всім достатньо. Мабуть, вони звикли так відпочивати, саме перед телевізором в холі. Ритка встає і вмикає тихо музику.

— Чому сумна? — Віктор сідає біля мене.

— Не люблю таку погоду, — усміхаюся йому, а тоді відриваю паперовий рушник й починаю витирати його волосся. Вітя дивується, але не заперечує. Ні на кого не дивлюся. Я нарешті зрозуміла, що маю робити. Нехай Арсен відчує те, що довелося пережити мені.

— Дякую, — усміхається Віктор. Наливає мені червоного вина в келих. Кладе стейк червоної рибки на тарілку. — Ну, Романовичу, — встає, піднявши склянку з алкоголем. — З тридцяткою. Нехай все примножиться.

— Дякую, — відповідає Арсен.

Всі цокаємося, випиваємо, куштуємо м’ясо і рибу.

— Дуже смачно, — хвалю Віктора. Він знову усміхається. Гарний чоловік. Приємний і ніколи не гарчить. Чому я звернула увагу саме на Арсена, проігнорувавши такий гідний екземпляр?

Ян заводить розмову про якесь будівництво, чоловіки підтримують. Моя присутність більше нікому не заважає.

Після вина розслабляюся. Єдине, що бентежить — чоловік навпроти, але я стараюся не дивитися на нього. Тости стають частішими, розмови гучнішими, а народ веселішим. Вони згадують якісь колишні гулянки і мають вигляд однієї міцної родини. Стає ніяково, бо я тут чужа. На одну коротку мить захотілося додому, в Дніпро. Колись у мене була подруга і ми так само обговорювали різні ситуації. Зараз є Аліса, а тут було б і без мене весело. Навіщо він взагалі мене запросив? Щоб я здогадувалася, що вони робили з Риткою нагорі?

— Єво, — штовхає плечем Вітя, — не спи.

— Я наїлася і не проти подрімати, — нахабно обіймаю його за передпліччя й кладу голову на плече.

— Ніхто спати не буде, — оголошує Еліна. — День на вулиці. Ми сьогодні ще в клуб поїдемо.

— Не починай, — бурчить Арсен. — Я вже не в тому віці.

— Класний вік, — від голосу Ритки аж нудить. — Можна і поїхати.

— От, а я кажу. Поїдемо. За тебе, — оголошує свій тост Еля. — Нехай збудеться те, про що ти навіть не мріяв.

— Мала, як завжди, закрутила, — по-доброму говорить Ян. Зараз він вже не здається останнім поганцем, хоча гарчав не гірше за Гришу.

— Єво, ти ж поїдеш з нами? — питає Еліна.

— На жаль, не можу.

— Поїде, — спокійно відповідає за мене Арсен. Не встигаю нічого сказати, бо з вулиці чути довгий сигнал авто.

— Кирило, — промовляють усі майже в унісон.

За кілька хвилин до будинку справді заходить Кирило. З пакунком в руці. Усміхнений. Клоуни завжди усміхнені ходять, от і він не відстає від свого амплуа.

— Брате, — він обіймає Арсена і щось тихо говорить.

Тоді вітається з усіма й сідає на диван. Рита приносить йому посуд. Перед тим як випити, він зупиняє на мені погляд, ніби тільки-но помітив, але нічого не говорить. Якщо чесно, цікаво спостерігати за ними, але образа на Арсена розслабитися не дає. Кілька разів я вже зловила на собі його суворий погляд і думаю, що час збиратися додому, бо пахне сваркою.

Минає досить багато часу. З ресторану доставили їжу, хлопці вкотре відкоркували віскі та вино. На вулиці почало сутеніти. Еліна взялася вибирати клуб за назвами, Марина набралася й почала чіплятися до свого чоловіка з поцілунками. Рита взагалі вийшла танцювати повільний танець в полі зору Арсена. Викручується, ніби зараз буде роздягатися перед ним.