Розділ 25 «Побачення»

Вероніка

— Келих для води, для білого вина, для червоного, — обурюється Аліса, поки я одягаюся у ванній. — Для шампанського, вермуту. А ще купа різних чарок. Ти всі їх знаєш?

— Я не так часто п’ю, але приблизно знаю, — відповідаю голосно. 

— Ох, вперше у житті відчуваю себе такою тупою. Вже не кажу про виделки. Покажіть мені ту людину, настільки помішану на етикеті, яка придумала окрему виделку для салату? Нафіга? Звичайною поїсти не міг? Не було іншого способу випендритись?

— Навіть для устриць є окрема виделка, — востаннє кинувши на себе погляд, виходжу.

— Йома-йо! — вигукує Аліска. — Ляля Сакевич повернулася. Шикарна. У бандита слина потече, сконає на місці.

— Не надто святково? — поправляю на собі світло-лілову сукню.

— Ти й в універ такою ходила. Пахнеш на увесь будинок, — встає, щоб понюхати мене. — Ночувати прийдеш?

— Звісно, — обурююся, а вона усміхається.

— Бідний бандит, такі муки терпить, — коротко сміється, прямуючи на кухню. — З’їм шоколадку, вип’ю чаю і ляжу себе жаліти, що мене ніхто багатий не викрав.

Телефон озивається викликом. Кілька секунд вичікую, а тоді проводжу по екрану для відповіді.

— Алло, — суворо наказую серцю не колотитися, ніби припадок зараз буде.

— Ти готова? — його голос миттю скасовує всі накази.

— До чого? Я спати зібралася, — кусаю вуста, щоб не усміхатися.

— Запросиш до себе? Я теж не проти спати біля тебе.

— Забагато хочеш.

— Хочу, — до переляканого серцебиття додає хвилювання. — Виходь.

Відхиливши виклик, вичікую хвилину, а тоді прощаюся з Алісою й виходжу. На мені доволі скромна шовкова сукня до коліна. З довгими рукавами і на ґудзиках до пояса. Навіть не обтягує, має широкий низ в складочку. Чорні туфлі на підборах, єдині, які я взяла з собою. Волосся зібрала у високий хвіст, зробила гарний макіяж, скористалася подарованими парфумами. Навіть сережки надягнула, які сховала в речах перед втечею з дому. Відчуваю себе вишуканою, як колись. Ніби свою шкіру заново вдягнула.

Штовхнувши двері під’їзду, потрапляю під зацікавлені погляди жіночок на лавці. Завжди вважала, що ці анекдоти про детектори на лавках — неправда, а зараз сама відчула їх дію на собі.

Арсен стоїть біля авто й говорить телефоном. У костюмі. Неприпустимо гарний. Стильний. Розвернувшись, завершує розмову, запаливши мої щоки своїм уважним поглядом.

— Привіт, — зупиняюся за кілька кроків.

— Спати збиралася? — вперше так щиро всміхається. Бере мене за руку й веде до пасажирського сидіння. Допомагає сісти. Зі своїх відчуттів можу сказати, що у нього гарний настрій, але ще не вечір…

— Як день минув? — питає, виїхавши з двору.

— Дивно, — відповідаю чесно.

— Чому? Знову чорне м’ясо?

— Нове життя… — задумуюся, — дивно складається.

— Важко? — звертає на мене погляд.

— Виявилося, що я поганий стратег. Через деякий час, мої плани здаються геть дурними. Я подумала про якісь дрібниці, а головне пропустила.

— Гроші потрібні?

— Ні. Більше сміливості та наполегливості. Не зважай, — розгублено всміхаюся.

— Сміливості в тобі більше норми. Я можу допомогти з житлом та фінансами.

— Не треба. Дякую.

— І впертості вистачає, — хмикає.

— Як іде підготовка до дня народження? — хочу змінити тему. Не кортить про себе розповідати.

— Еля пів дня вимагала, щоб я тебе запросив.

— А ти?

— А я терпіти не можу святкувань на свою честь. Прийдеш? — на мене не дивиться, уважно стежить за дорогою.

— А хто буде? Гриша-чемпіон досі покараний?

— Так.

— Гаразд, — сама не вірю, що погодилася повернутися в його будинок. — Якщо інших планів не буде.

Далі їдемо мовчки, але коли авто зупиняється, з моїх вуст злітає роздратоване зітхання. Було тепло на душі, а він прогнав цей приємний стан.

— Якщо я не питала, куди ми їдемо, це не значить, що піду з тобою в готельний номер, — випалюю суворо.

— Єво, коли ти гніваєшся, я ледве тримаюся, щоб не зацілувати тебе.

— Шукай якусь дурепу для таких розваг, — збираюся вийти, але він блокує двері. — Випусти мене, — майже гарчу.

— Я радив би боротися з агресією і спочатку перевіряти свої припущення, — промовляє спокійно.

— Перевіряти? — мене аж пересмикує від обурення. Поглядом зачіпаюся за іншу вивіску й застигаю.

— Угу, — розуміє, що я побачила. — Ходімо, боягузка, — виходить з авто.

Дідько. Чому я біля нього така смикана? Ну могла ж спочатку подивитися, що ще є поряд, а не кип’ятитися одразу, нафантазувавши різні непристойності. В одному приміщенні з готелем знаходиться ресторан.

Арсен відчиняє двері й подає мені руку. Не випускає, веде до ресторану. На його губах грає легка усмішка, а я змагаюся з ніяковістю після свого емоційного виступу.

На перший погляд, в ресторані всі столики зайняті. Мені не чути, що говорить Арсен адміністраторці, але нас проводять до вільного. Меню доволі дороге. З новим життям чомусь почала звертати увагу на ціни, чого не робила раніше з татовою карткою в кишені. Арсен пропонує замовити страви від шефа і я погоджуюся. Поки роздивляюся приміщення, він додає до замовлення келих вина і склянку води. Неподалік відпочиває компанія з чотирьох жінок. Одна з них звернула на мене перебільшену увагу, тому відвертаю обличчя. Я точно її ніколи не бачила. Може, сережки сподобалися?

— Усе нормально? — питає Арсен.

— Так, цілком. Часто тут буваєш?

— Сьогодні вперше.

— Я думала, тобі завжди тримають тут столик.

— Ні, замовив вдень. Чув, що тут гарна кухня.

— В тому закладі, де ми були минулого разу, теж смачно.

— Згоден. Та мені захотілося подивитися на цей ресторан.

— Чому?

— Він належить тому, хто придбав в Олега земельні ділянки.

— Конкурент? І де ж він?

— Навряд чи він розносить страви, — усміхається.