Розділ 24 «Залежність»

Вероніка

Кілька секунд здивовано кліпаю, а тоді знімаю куртку й сідаю навпроти. Вона витирає очі серветкою, гучно зітхаючи. У думках страшні здогади, але я чекаю.

— Не зможу я його забути, — вичавлює з себе через час. З болем. У мене аж сироти з’явилися на руках, така безнадія в її голосі.  

— Ти говорила про кохання? — уточнюю на всякий випадок.

— Це найбільша залежність, яка тільки може бути, — підіймає на мене червоні від сліз очі. — Наркоманів та алкоголіків можна спробувати лікувати. Є різні методи, медикаменти. А кохання… Ох, Ніко, це нереально. Я казала тобі, що зможу забути, а насправді жити не хочу без нього.

— Алісо…

— Ніби всі сили залишила у Дніпрі. В грудях рана… Навіть коли усміхаюся, вона не припиняє боліти. Кровоточить. Все тіло не моє. Я залежна від його аромату. Така туга на серці, що вити хочеться, але на роботі не можна, тому я вибрала час, коли тебе не було вдома. Вибач.

— Аліско, — встаю й міцно її пригортаю до себе.

— Знаєш, про що я сьогодні подумала вдень?

— Не смій думати про самогубство, — кажу суворо.

— Запланувала знайти когось і переспати. Як кажуть, клин клином вибивають. І так гидко стало від себе… Дивитися у дзеркало не можу. Страшно розуміти, що я все життя готова бути для нього слухняною собачкою. Виконувати команди, коритися зі своїм нелегким характером. Заради його усмішки, поцілунку, тепла, обіймів. Стояти поряд і вдихати його аромат — це вже щастя. Більше не можу заперечувати, що я хвора.  

— Я не маю досвіду в стосунках, — починаю тихо, — але точно знаю, що ти найкраще, що в нього колись було. Чоловік, який не знає чого хоче — негідний займати місце в твоєму великому серці. Так, великому, Алісо, — пояснюю на її здивований погляд, — ти не уявляєш, як мені допомогла. Коли я чую про примус і використання людини заради своїх цілей, в мені прокидається безмежна лють. У мене було все. Я ніколи не відчувала нестачі одягу, їжі, грошей. Мене в них купали, але в руках батьків я була лялькою. У мене було стільки правил, що крок вліво мав вигляд вселенського бунту. Мені дозволяли відвідувати різні заходи, але не ті, куди хотіла я сама. Спілкування лише з гідними, розумій як з тими, в кого є гроші. Цього не роби, туди не ходи, так не дивись, чому була похмурою, ти повинна, це твій обов’язок, ми робимо усе для тебе… Цей список можна доповнювати нескінченно. А я хотіла просто відчути те, що мої однолітки. Фарбувати губи у якийсь дикий колір і йти на дешеву дискотеку, де купа студентів. Закохатися. Відчути цю залежність, від якої ти страждаєш. Впевнена, коли кохання взаємне — це зовсім інші відчуття. Ми такі різні з тобою, але обидві нещасні. І зараз ми не маємо права здатися. Чуєш? Ти не можеш мене кинути. Я чесно без тебе не наважилася б. Була б вже тиждень заміжньою за Глібом й терпіла його…

— Бридке хекання на тобі, — доповнює мою розповідь. — Якщо колись у мене буде донька, я підтримуватиму її у всьому. Мої батьки були чудовими. Шкода, що я рано залишилася сама. Ох, Ніко, — обіймає мене у відповідь. — Мені аж легше стало. Не люблю ридати, але іноді це обов’язкова процедура, щоб кукуха не поїхала.

— Якщо ще захочеш поплакати, гукай мене.

— Хіба ж тебе впіймаєш? Що там твій бандит? Вже квіти надсилає.

— Він не бандит.

— О, захищаєш. Не бандит, але твій?

— І не мій.

— Вже переспали?

— Ти що? Ні, звісно, — розтискаю обійми й підходжу налити собі води.

— А ти впевнена, що з ним усе гаразд. Ну… в тому плані.

— Все гаразд. Він наполегливий, але я не збираюся починати стосунки.

— Ти як маленька. Мала б розуміти, чим закінчаться ваші поїздочки. Дорослий чоловік не буде довго водити тебе за ручку.

— Між нами нічого немає. Я не готова.

— Тебе вже можна називати обломщицею, — бурчить, прямуючи до кімнати.

— У мене нікого не було, — заходжу за нею. Починаю переодягатися в піжаму.

— А цей Гліб? — вкладається на диван. — Стоп, ти про інтим? — сідає. — Реально?

— Так, — ховаю очі. 

— Я думала, що ти так протестувала проти свого заміжжя, а ти взагалі не про те. Ну… нічого страшного, колись буде, — лягає. — Тільки ти не соромся, в цьому немає нічого поганого. Навпаки, не кидалася у всі гріхи одночасно.

— Аліс, — лягаю, обпершись на руку, — розкажеш про свій перший досвід?

— Мій? Там нічого цікавого. Не хочу тебе лякати.

— Ну... Скажи.

— Жахливо, але це не значить, що у тебе теж буде погано.

— Чому жахливо?

— Ніко, — зиркає на мене, — бо було неприємно і лячно. Чи тобі весь процес детально описати.

— Я не така тупа, просто цікавлять відчуття.

— Думаю, все залежить від чоловіка, який, в першу чергу, подумає про комфорт жінки. Тобі немає про що хвилюватися. Впевнена, твій бандит має потрібний досвід.

— Востаннє кажу тобі, що між нами нічого не буде, — перевертаюся на бік.

— Вже є, просто ти не готова це визнати, бо боїшся. Встигла зробити лише маленький ковток свободи і знову в неволі. Ти ж розумієш, що біля такого чоловіка вільною тобі ніколи не бути? Мені от цікаво… Коли ти була у них, мені кілька разів дзвонив номер. Чоловічий голос питав Олега. Зараз я розумію, якого саме Олега, а тоді лаялася, що він помилився. Якщо це Арсен, то голос у нього приємний.

— Не знаю, мені про це не говорили, — відповідаю тихо. Подумки додаю, що в Арсена не тільки голос приємний, але й поцілунки, дотики, погляд, який викликає мурашок на шкірі… Та Алісі про це знати необов’язково.

Вранці не встигаю прокинутися, як Аліса вже біжить до ресторану. Поняття не маю, коли вона все встигає. Навіть не чула, що її взяли на стажування. Готуючи сніданок, намагаюся зрозуміти, що мені робити далі. Треба шукати роботу, але у мене немає паспорта. Без документів кудись беруть? Погано я план складала, потрібно було взяти свій паспорт з дому. Документ Єви залишився в Арсена. Та й не захотіла б я ним користуватися. Якось важко. І ця квартира з пошарпаними шпалерами і липкою кухнею викликає лише пригнічення.