Розділ 23 «Подарунок, як привід»

Вероніка

Волосся враз намокло. Холодні краплі стікають по обличчю, а я просто зависла.

— Ти… Ти взагалі? — ковтаю слова, розгубившись. — Не забувай про межі, — розвернувшись, навіть кілька кроків не встигаю ступити, як він хапає за руку. — Пусти! — вимагаю голосно.

— Які вони, твої межі? — обіймає своєю лапою за талію.

— Десять метрів дистанції, а бажано кілометрів.

— Ні, — нахиляється, але я відхиляюсь.

— Не поводься, як справжнє хамло, — шиплю розлючено.

— А як тобі подобається?

— Не вмієш залицятися?

— Ні.

— Купи собі книжку.

— Повечеряємо?

— Так банально? — сама собі дивуюся. Замість того, щоб відштовхнути і зайти, я фліртую з ним.

— Все, що скажеш, — промовляє так, ніби зараз мене розірве. Злий.

— Відпусти.

— Гаразд, — прибирає руки. — Повечеряємо?

— Я не одягнена для вечері в ресторані, — відходжу на крок.

— Кава? В будь-якому місці.

— На ніч шкідливо пити каву.

— Та-а-а-к, — ховає руки в кишенях штанів. — Складне завдання. Прогулянка в таку погоду не підходить. Може, допоможеш мені вибрати для Еліни подарунок? Якщо чесно, я погано розуміюся у ваших жіночих справах. Взагалі не розуміюся.

— В Елі день народження?

— У мене. Вона зібралася готувати, а я хочу якось віддячити. Може, парфуми?

— Непогана ідея. А коли свято?

— Наступної суботи, — хмуриться. — Це не свято, дурний день з безглуздими побажаннями. Поїдемо? — бере мене за руку.

— Гаразд, — висмикую її. — Заради Елі, бо вибереш якусь смердючку.

Усміхнувшись, вказує рукою на авто. Не торкається мене, але відчиняє дверцята й чекає поки сяду. Після прохолоди вулиці, в авто тепло й затишно. Поправляю волосся, яке неприємно злиплося від дощу. Арсен сідає й одразу від’їжджає. Я в куртці, а він взагалі в сорочці, яка промокла поки ми розмовляли.

Декілька разів збираюся заговорити, але зупиняю себе. Це ж він мене покликав, то й нехай вибирає тему для розмови. Їдемо доволі довго і зупиняємося біля торгового центру. Разом виходимо й швидко прямуємо всередину. Неприємна погода, геть не схожа на весняну.

Розумію, що Арсен тут не вперше, бо знає поверх, на який потрібно піднятися. Стримую усмішку, побачивши вивіску улюбленого парфумерного бренду. Увійшовши, одразу йду до найдорожчої вітрини. Арсен не заперечує, стає поряд й чекає поки я роздивлюся. Цікаво виявити рівень його щедрості й дізнатися чому він так носиться з цією Елею. Ну працює вона в нього, одна компанія, щось готуватиме на свято. Хіба ж це привід дарувати такі дорогі парфуми?

Коли підходить консультантка, прошу показати кілька флаконів. Один одразу відставляю, а від аромату наступного аж очі заплющую.

— М-м-м, оці дуже класні, — кажу дівчині.

— Беремо? — нетерпеливо реагує Арсен.

— Для Елі потрібно щось солодше. Легше. Повітряне, як вона сама, — кинувши на нього короткий погляд, продовжую вибирати. — Оці. Вони точно для неї, — оголошую, перенюхавши всі, які запланувала.

— Ми візьмемо ці і ці, — вказує на останні і на ті, що мені сподобалися. — Запакуйте окремо.

Консультантка розпливається в усмішці й перебільшено улесливо хвалить мій вибір. Арсен йде до каси, а я ще трішки роздивляюся вітрини. Зі своїми збереженнями я не скоро зможу придбати собі нові парфуми.

— Ходімо? — підходить Арсен.

— Так, — рушаю на вихід.

— Візьмемо каву? На першому поверсі є кав’ярня.

— Можна.

— Тримай, — виставляє переді мною пакунок.

— Навіщо? — гублюся на кілька секунд, поки не приходить розуміння. — Я не продаюся.

— А я й не хочу тебе купувати. Можна не огризатися, просто прийми подяку за допомогу.

— Це дорога подяка, — кидаю погляд на пакунок.

— Не настільки, щоб так губитися.

— Тоді я пригощаю кавою, — беру пакунок. Мені ніяково. Дуже.  

— Прошу, — вказує рукою в бік ескалатора.

В кав’ярні беру дві кави, стримуючи радість від отримання такого класного подарунка. До авто доводиться бігти, бо дощ і не думає спинятися.

— Отже, ти… бандит, — відпиваю каву, бо в горлі пересохло. Колись же я мала про це спитати.

— Хм, — теж робить ковток. — Який? — звертає на мене погляд. — Викрадаю красивих молодих дівчат? Що далі? Продаю їх в сексуальне рабство чи просто так розважаюся? Яке враження у тебе склалося?

— Тоді хто? Чим займаєшся?

— Багато чим. Основні напрямки — будівництво та логістика.

— Що будуєш? — питаю недовірливо.

— Житлові будинки, торгові та бізнес-центри, — його тон спокійний. Схоже, що каже правду.

— Багато побудував?

— Хотілося б більше.

— Песики, які мене викрали, переодягаються в робочу форму й кладуть цеглу?

— Не кладуть. У кожного є своя посада. Еліна, наприклад, тимчасово обіймає посаду секретаря.

— Чому тимчасово?

— Вона навчається. На заочному відділенні, але після навчання працюватиме за спеціальністю. А ти де навчалася?

— Я кинула, — ховаю очі, відпиваючи каву.

— Від кого ти ховаєшся?

— Складне питання. Від минулої себе, — на нього не дивлюся.  

— Не хочеш говорити. Добре. Що розкажеш про себе? Ім’я, вік?

— Хіба ім’я має значення? Єва доволі непогано звучить. Мені дев’ятнадцять. Цього достатньо?

— Поки що, — ставить стакан в тримач й заводить авто.

Я якась дивачка, бо навіть не питаю, куди він мене везе. Просто насолоджуюся смачною кавою, блискучими дощовими доріжками на склі та теплом у грудях, яке з’явилося невідомо звідки. Без дозволу. Увірвалося й засіло з думками про нього — мого викрадача. Може, сходити в лікарню й перевірити голову? З нею точно щось не так.

— Тобі потрібен захист? — питає, зупинивши авто біля будинку.

— Поки що тільки від тебе.

— З цим я навряд чи допоможу, — виходить. За мить відчиняє дверцята й подає руку. Вкладаю свою долоню й прямую за ним до під’їзду.