Розділ 15 «Більше не полонянка»

Вероніка

Опинившись на вулиці, кілька хвилин вагаюся, але перемагаю небажання з ним розмовляти і повільно рухаюся по доріжці до зони відпочинку. Кирило сів на лавку й запалив цигарку. Стаю неподалік, звернувши на нього погляд.

— Які очиська, — звучить весело, але в його погляді гнів. — Ти гарна, — робить затяжку й повільно видихає дим вгору. Цікаво, чому вчора він назвав Арсена братом? Вони зовсім не схожі. Цей нудотно-милий якийсь, хоча насправді хамло. І темний чуб стирчить, ніби зранку він обов’язково пхає пальці в розетку для створення дебільного образу.

— Це вся твоя розповідь? — ховаю свою знервованість за суворістю.

— Може, зустрінемося якось в інших умовах? Я чув, ти гарно танцюєш, — його губи розтягуються в усмішці.

— Ніколи не зустрінемося, — збираюся піти.

— Ти тут шпигуєш, чи як? — б’є в спину питанням. Напускна веселість вмить зникла.

— Хіба що за тобою, — розвернувшись, ближче не підходжу.

— Вже доросла, мала б розуміти, що ми все одно знайдемо Олега. І буде краще, якщо ти нам допоможеш.

— Для кого краще?

— Для тебе, в першу чергу. Для Олега, бо тоді його, можливо, не придушать. Для Арсена, який приймає сестру зрадника, як гостю. Хоча ти не варта цього. Була б моя воля…

— Я не знаю, де він, — перебиваю. — А якби знала, то тобі точно не сказала б. Ти дарма приїхав.

— Арсен все життя вклав у свою справу. Якщо він зжалиться і не приб’є Олега, щоб не засмучувати тебе, це без вагань зроблю я, — встає. Наближається, а я стримую бажання відійти. — Тікати не планувала сьогодні? Покатати з вітерцем?

— Водій не підходить, — відступаю, не витримавши.

— Хм, — усміхнувшись, йде.

Всі турбуються за Арсена і чомусь ніхто не подумав, як молода дівчина впоралася з істерикою після «теплого» прийому, як гості. Так, Арсен не кривдив, але були інші, які не намагалися бути гостинними.

Танцювала…

Що змусило справжню Єву обрати такий шлях? Молода, красива дівчина у двадцять два роки крутилася на пілоні. Не було грошей? Змусили? Чи стиль життя мала такий? І де вона зараз? Під яким іменем живе? Одне зрозуміло точно: вона викинула паспорт, Аліска випадково знайшла і не встигла дійти з ним до поліції, бо ми спонтанно вирішили тікати разом. Тепер я тут, а вона десь в Києві вся на нервах.

Повертаюся до кімнати й міняю домашній костюм на джинси з футболкою. Остогидло таке вбрання, але іншого немає. Просити в Арсена не буду, я взагалі не вмію просити. Дивно, що Кирило цього не знає, але я більше не полонянка і, сподіваюся, можу без перешкод вийти з двору. Мені потрібно до Києва. Забрати свої речі, заспокоїти Алісу і пошукати у своїй голові правильні відповіді. Спускаюся на кухню й прошу куховарку набрати Арсена. Краще вже в нього позичити грошей, ніж просити у неї чи охоронця. Лідія неохоче, але набирає. Напружившись, ніби збирається хапати мене за руки, якщо тікатиму з її дешевеньким гаджетом, стоїть під боком.

Перший гудок, другий…

— Так, Лідіє, — тон суворий.

— Це я, — кажу тихо, рознервувавшись.

— Єва? — схоже, він здивувався. — Що сталося?

— Я хочу поїхати до Києва.

— Тебе ніхто не тримає, — відповідає роздратовано.  

— Просто… — затинаюся, дратуючись на ситуацію.

— Гроші потрібні?

— У сумці щось було. Мені на таксі.

— Скажу водієві, щоб приїхав по тебе. Через 30-40 хвилин буде.

— Дякую.

— Я обіцяв допомогти грошима і житлом. Чому ти зранку не сказала, що йдеш?

— Я… — гучно ковтаю, — не йду. Ну, допоки не прийде Олег.

— А що ж тобі потрібно в Києві?

— Потім розповім, — не хочу взагалі говорити про свої плани, особливо при Лідії.

— До речі, твій телефон у вітальні. Можеш дзвонити з нього. Чекай водія, — відхиляє виклик.

Забравши гаджет і захопивши з собою яблучні чипси, йду чекати на вулицю. Погода гарна, хочеться побути на сонечку. Водій справді приїжджає доволі швидко. Мені ніхто не забороняє сісти в авто. Називаю адресу, яку повідомила Аліса, а дорогою намагаюся до неї додзвонитися. Не відповідає. Схоже, вона на роботі і не може підняти слухавку.

Опинившись на місці, без проблем заходжу до під’їзду, бо двері відчинені. Тисну на дзвінок. Чекаю. Знову тисну і не прибираю палець.

— Хто приперся? — роздратовано лунає з-за дверей.

— Це я, — кажу голосно.

— Що? — замок миттю прокручують. — Боже, Ніко, — рвучко відчинивши двері, замикає мене в обійми. — Втекла?

— Мене відпустили.

— Що в дідька відбувається? — випустивши мене з обіймів, гучно зачиняє двері.

— Ця квартира не набагато краща за готельний номер, — скривившись, обдивляюся пошарпаний коридор. — Ти забрала мої речі?

— Так, у кімнаті. Поясниш хоч щось? Якби ти знала, скільки варіантів я перебрала. Хто викрав, навіщо, чому? Тебе хотіли продати в сексуальне рабство? — стріляє в мене питаннями. Темне волосся розпатлане, на щоці червоний слід від подушки. Схоже, до моєї появи вона солодко спала.

— Вночі у двері номера постукала адміністраторка й сказала, що виникли проблеми з документами. Я відчинила, а за дверима три амбали. Мене вдарили, — показую на губу, — я знепритомніла, розплющила очі у чужому будинку під Києвом.

— Твою ж… Було сексуальне насилля? 

— Ні. Один мудак хотів, але ні.  

— Хто такі? Що потрібно?

— Алісо, це все документи, які ти знайшла.

— Я так і подумала. Вже з’їла себе за той вчинок. От відчувала ж, що небезпечно, — нервово проводить долонями по обличчю. — Це я винна.

— Не вигадуй, ти не знала, що паспорт не загубили, а викинули.

— Розказуй усе. Зараз каву зроблю, — заходить на кухню. — Дарма я заплатила за цю квартиру. Нам валити потрібно.

— Та ні, поки не потрібно.

— Що кажеш?

— Я повернуся туди, — стаю на порозі.

— Не зрозуміла, — зависає з пакетом кави у руці.

— Будеш сміятися, — знизую плечима, — але я відчуваю провину за вкрадені документи. Вони всім наробили проблем.