Розділ 14 «Допомогти»

Вероніка

Знову почав накрапати дощ. Ворота відчинені, а я стою не рухаючись. Можу піти прямо зараз, дійти до траси й якось добратися до Аліси. Можу повернутися й попросити грошей на таксі, а можу… допомогти. Поняття не маю, як Олег міг мене не впізнати, але є надія, що він прийде. Арсен отримає своє, а я тоді просто піду. Пояснити свої думки не можу, але, попри його характер, він мене й пальцем не торкнувся. Навпаки, здається дуже розумним та виваженим. Як не дивно, поряд з ним я відчуваю себе у безпеці.

Якби так вчинив хтось інший, я сказала б, що людина божевільна, але я заходжу у двір й повертаюся до будинку.

— О, полонянка, — в холі на дивані розвалився Кирило. — Де була?

— Тебе шукала. Де Арсен?

— Гонорова. Я думав, рила підкоп під забором, — сам сміється зі свого жарту.

— У тебе немає чим думати, — прямую на кухню.

Заходжу й сідаю на стілець біля столу. Він готує. Вперше бачу, як готує чоловік, якщо не рахувати ресторанів. Звертає на мене погляд, але відволікається на сковорідку. Смачно пахне смаженим м’ясом, навіть голод з’являється.

— Твій телефон у вітальні. Зараз завершу й дам грошей.

— Якщо я можу допомогти… — у мене аж вуста оніміли від такої сміливості. Чи дурості? — Три дні якось переживу. Не знаю чи дивиться він на мене, бо свердлю очима стіл, але на деякий час на кухні запановує тиша. Лише м’ясо шкварчить і доноситься звук від телевізора з холу.

— Так і бути, поділюся з тобою, — несподівано ставить переді мною половину великого стейка.

— М’ясо о такій порі? — підіймаю на нього погляд.

— З вином, — ставить на стіл пляшку й два келихи. Наливає трішки й сідає навпроти за довгим столом. Відчуваю себе дивно. Бачу, як іду до траси, а насправді сиджу навпроти свого викрадача й куштую неймовірно смачне м’ясо. Зі скоринкою, гарно приправлене, соковите. Я ніколи такого не їла, от чесно.

— Дуже смачно, — не втримуюся від компліменту.

— Це все, що я вмію готувати, — робить ковток вина.

— Я вмію лише салат.

— М’ясо і салат — непогане поєднання, — відповідає, не дивлячись на мене.

— Повна ідилія, — на порозі з’являється Кирило. — Пташко, може ти у такій інтимній атмосфері розкажеш щось цікаве? — проходить до холодильника й бере пляшечку води.

— Про шкоду алкоголю? Ввічливість? Чи вплив інфляції на валютний курс? — я на нього зла через вчорашнє.

— У холодильнику є ще стейки, — Арсен перебиває його намір відповісти. — Посмаж собі.

— Не можу на їжу навіть дивитися. Я вчора перебрав.

— Це помітили всі.

— Поїду додому спати, — плескає його по плечу, але дивиться на мене. Відводжу очі, продовжуючи їсти. Зрозуміло, що вони всі мене ненавидять, бо вважають причетною до зникнення чогось важливого.

— Не запізнюйся завтра.

— Що ти, брате, я сама пунктуальність, — промовляє, рухаючись на вихід.

— Котрий із песиків завтра слідкуватиме за мною? — зривається роздратовано. Сама повернулася, але не можу пробачити їм своє викрадення.

— Ніхто, — завершує їсти й встає. — Я ж сказав, ти можеш піти, але якщо допоможеш — буду вдячний. Можемо обговорити суму, за яку ти…

— Готова здати брата? — перебиваю. — У тебе все відбувається за гроші?

— У житті все має свою ціну. І краще платити грошима, — кинувши на мене погляд, починає мити посуд.

Кілька секунд здивовано дивлюся на його широку спину, обтягнуту білою футболкою. Як перекочуються під нею м’язи… а тоді хитаю головою, проганяючи неправильні думки. Прибираю свою тарілку. Беру рушник й починаю витирати чистий посуд. Мовчки завершуємо прибирання. Він вимикає світло й виходить. Деякий час стою в темноті, прокручуючи все, що сьогодні сталося. Не знайшовши в думках підтримки своїм безглуздим діям, виходжу й вирішую зазирнути на цокольний поверх. Мені так корить поплавати, але немає в чому. В білизні якось незручно. Хоча б ніжки намочу.

Біля басейну тихо, в спортзалі темно. Вода прохолодна. Вдома у нас немає басейну, але я часто їздила плавати з подругою, поки вона не поїхала навчатися за кордон. Дуже хочеться пірнути. Нестерпно. Роззуваюся, знімаю футболку й джинси. Волосся немає чим зав’язати, але це мене не зупиняє. Стрибаю у прохолодну воду. Шок, а потім кайф. Довго плаваю, скидаючи напругу. В думках світліє, тіло розслабляється. Коли вилажу, розумію, що не подумала про рушник. Тепер холодно. І одяг не зможу натягнути на мокре тіло. Згрібаю речі в оберемок й вирішую в такому вигляді перебігти до своєї кімнати. Розганяюся, смикаю двері й налітаю на Арсена.

— Ой! — вигукую перелякано. Джинси впали. Лишилася футболка, якою я щосили намагаюся прикритися.

— Несподівано, — притримавши мене за плечі, перекладає руки на спину. Гарячі, в порівнянні з температурою мого тіла.

— Я плавала, — випалюю нервово.

— Це очевидно, — в його голосі насмішка. — Замерзла? — долоня чоловіка опускається вниз й зупиняється на попереку.

— Не було рушника, — промовляю пошепки.

— Візьми мій, — стягує зі свого плеча, а тоді буквально видирає з моїх рук футболку. Опускає очі на груди, від чого шкіра миттю вкривається сиротами. Тоді притискає мене до свого гарячого тіла, накриваючи плечі великим махровим рушником. — Біжи, — голос хрипкий.

— А? — у мене аж в голові закружляло від напруги та його темного погляду.

— Поплаваєш ще? Зі мною, — стає гаряче від його тягучого голосу.

— Ні, — пискаю тихо. — Я спати піду.

— Іди, — відпускає мене. Стає холодно і геть незатишно, але я зриваюся з місця і за хвилину вже зачиняю за собою двері кімнати.

Хух! Ху-у-у-х! Дивний він. І я дивна. Навіщо він так обіймав? А я чому рота роззявила і дозволяла? Мабуть, Гриша-чемпіон таки вибив здоровий глузд з моєї голови. Тому вона тепер порожня і підкидає дурнуваті ідеї. Приймаю душ й лягаю спати, але не так легко заснути, коли на шкірі досі відчуваються дотики його рук. Впевнені, але не грубі. І погляд… Він здіймав у грудях незнайоме хвилювання.