Розділ 9 «Життя полонянки»

Вероніка

Учора я задивлялася на оголеного чоловіка, а сьогодні соромлюся з кімнати вийти. Треба ж було так втрапити, увійти саме в той момент, коли він там голий розгулював. Та я навіть забула навіщо прийшла, і тепер мені ніяково потрапляти йому на очі. Смикаюся від короткого стуку, злетівши з підвіконня. Щоки по команді червоніють, бо двері відчиняє Арсен.

— Доброго ранку. Про що ти хотіла вчора поговорити? — стає на порозі. У чорних класичних штанах і білій сорочці. Стильний. Мушу визнати, що йому личить діловий одяг. Хоча й в домашньому він не програє. Хіба бандитам дозволено бути красивими? Чому він не схожий, наприклад, на Гришу?

— Я… — відганяю зайві думки. — Дозволь подзвонити подрузі, — дивлюся йому у вічі. Цей прийом, начебто, має переконливі властивості.

— А брату подзвонити не хочеш? — реагує гнівом.

— У мене немає номера Олега. На тому телефоні ти бачив номер подруги.

— Твій телефон сів ще в той день. Номер пам’ятаєш? — неохоче дістає з кишені свій гаджет.

— Ні, — засмучено хитаю головою. Що там колись дівчата розповідали про жіночу хитрість? Чому мені її не дісталося? Ну, хоча б краплину.

— Ходімо, — розвертається й виходить.

Швидко тупцяю за ним. Не в тому я положенні, щоб ставити умови. Скажу Алісі, що жива і попрошу не дзвонити батькам. Я ще маю маленький шанс на свободу. У кабінеті він дістає телефон з шухляди.

— Не вмикається. Ввечері подзвониш.

— Ще я хотіла б плавати в басейні.

— Плавай, — починає збирати якісь папери в теку.

— Але… У мене немає купальника.

— Плавай без нього, — на мене не дивиться і тон занадто зверхній. — Ти думаєш, у мене є час вибирати тобі купальник? — підіймає на мене очі.

— У мене теж немає часу тут стирчати, але ти чомусь про це не думаєш. Хоча, що я говорю? У чоловіків взагалі відсутня звивина, щоб вони вміли правильно думати, — випалюю розгнівано й виходжу, грюкнувши дверима.

Ненавиджу. Пихатий, грубий, жорстокий. Бандюк.

— Єво, а де Романович? — лунає голос Віктора за спиною. 

— У кабінеті гарчить, — починаю підійматися.

— Ти розгнівала боса? Зранку? А про нас подумала? — він веселий, чого не можна сказати про мене. Психіка розхитана до неможливого.

— А про мене хто подумає?! — вигукую, розвернувшись до нього обличчям. Він також у класичному одязі сьогодні. — Привезли силою, вкрали моє життя та свободу і смикаєте за ниточки.

— Ти ще не завершила? — голос Арсена розповзається по тілу холодом.

— Ненавиджу! — голос зривається на крик. — Нормально вам усім спиться, утримуючи в неволі людину? — швидко підіймаюся сходинками й залітаю до кімнати.

У мене скоро дах поїде від думок. І жодного нормального плану на втечу. Поряд немає Аліси, а самостійно я, мабуть, не здатна щось вирішити. Лягаю в ліжко і, вкрившись, дозволяю собі поплакати. Відчуття зв’язаних рук діє на мене пригніченням. За мною постійно стежать і чекають, коли ж прийде на порятунок Олег, про якого я й не чула ніколи. Він не прийде і тоді почнеться найцікавіше, бо, як стороння людина, я надто багато вже почула. І побачила. Впізнати зможу кожного бандита. А в головного навіть аромат розпізнаю.

Та навіть це не найгірше. Я хочу, але не можу сказати правду, бо тоді все завершиться ще плачевніше. За мене можуть попросити гарний викуп, якщо дізнаються справжнє прізвище. Вияснити, що мій батько доволі багатий проблемою не буде. Не хотілося б ризикувати якимись частинами свого тіла, бо той їхній Гриша не засумнівається. Залишається сподіватися на втечу, яку ще потрібно якось організувати. Але як?

Засинаю, а потім спускаюся поїсти. На щастя, в холодильнику знову повно різної їжі. Після сну стало легше, істерика минула. Не морять голодом і це вже добре. Просто потрібно змінити тактику. Цей Вітя спокійніший за всіх, можна спробувати підкрастися до нього ближче, подружитися і схилити на свій бік. Навчитися бути хитрою.

Після пізнього сніданку обходжу територію. Смикаю ручку зачиненої хвіртки під невдоволеним поглядом охоронця. Довго блукаю біля зелених кущів, ніби роздивляюся біленькі квіти на них, а насправді хочу побачити у вікнах сусідського будинку присутність мешканців. Зі свого вікна я не бачу нічого, окрім лісу. З усіх кімнат, які мені доступні, я не можу побачити сусідів. Цікаво, з тераси Арсена можливо докричатися до когось?

Недовго думаючи, йду до будинку. Сьогодні я тут сама, не рахуючи куховарку та охоронця на вулиці. Одразу йду до кімнати Арсена, але вона зачинена. Двері інших двох кімнат, що знаходяться на другому поверсі, теж не відчиняються. Хитрий падлюка. Боїться, що здам його, і правильно робить. Вирішую діяти, поки є така можливість. Спустившись на перший поверх, заходжу на кухню. Лідія звертає на мене погляд, усміхнувшись. Нагадала Марту, яка готує у моїх батьків. З одного боку, вдома було добре, а з іншого — там я була ще більшою полонянкою, ніж тут.

— А ви давно тут працюєте? — наливаю собі соку й сідаю за стіл.

— Досить давно, — відповідає, нервуючи.

— Подобається?

— Краще за ресторан, у якому ні відпочинку, ні спокійної роботи.

— Ви з Києва?

— Так.

— Далеко добиратися додому? Ви на авто? — хочу знати хоча б приблизно, скільки їхати до міста.

— Мене привозить і відвозить водій Арсена Романовича, — кидає на мене погляд.

— Який дбайливий, — зривається з сарказмом. — А ви в курсі чим займається ваш роботодавець? — починаю дратуватися. Тут якийсь культ Арсена, всі його люблять і поклоняються.

— Єво, — вона розвертається до мене, але в очі не дивиться, — мене просили не розмовляти з вами на інші теми, окрім їжі.

— Кого цікавлять чужі проблеми, правда? — питаю уїдливо. — Хай би мене закопали десь у садку, ви приготували б святкову вечерю, — виходжу під її здивованим поглядом.

Якась безвихідь. Усі вдають, що примусово тримати людину у своєму будинку це норма. Яких тільки думок у мене не було. Я навіть думала, що це Гліб мене знайшов по гарячих слідах і випробовує, найнявши бандитів. Але все дуже реалістично, навряд чи вони встигли б підготувати таку виставу.