Розділ 10. Макс (10.3)

Покупець. Звістка про це оживляє, повертає в тонус. Остаточно скидаю пелену сну, що сковувала мене впродовж дня. Позбутися чортового притону — першочергове завдання. Інакше не випливу. Клуб, як величезний якір, тримає мене в болоті.

Помічник називає прізвище, донині мені невідоме. Можливо, на краще, що місце дістанеться комусь ззовні. У будь-якому випадку, підпишу папери, а далі — не мої турботи.

— Із задоволенням, — йду за Мироном, приховуючи хижу посмішку. Я в напрузі, як рибалка, що готується до значного улову. Повертаємося на парковку й прямуємо до групи чоловіків, що очікують близько великогабаритного джипа.

— Владлен Крупський, радий нашій зустрічі, — як тільки наближаємося, один з них, людина середнього зросту, крокує вперед з-за спини охоронця та простягає мені руку. Вузьке худе обличчя зберігає похмурий вираз. Сірі очі дивляться пильно, не кліпаючи, ніби сканують саму душу. Стає вкрай незатишно, але незримі пристрасті, що вирують всередині, вміло ховаю під захисною маскою байдужості. За роки роботи з Дідовичем безстрашним я не став, скоріше, навіть навпаки. Проте приховувати емоції навчився, як ніхто інший. Бо звірина атакує, лише відчувши твої слабкості.

— Дем'янов, — міцно стискаю маленьку, майже дитячу долоню у відповідь та невідривно дивлюся в очі новому знайомому, що випробовує мене на міцність. — Максим.

Пославшись на поминки Гната Валентиновича, призначаю Крупському зустріч на завтрашній ранок. Нехай розуміє, що грати ми будемо за моїми правилами. Та й взагалі, мені раптом зовсім не хочеться поспішати з продажем нерухомості в центрі міста. Або, скоріше, віддавати важіль впливу в руки невідомо кому.

— Хто він? — питаю Мирона вже в машині. Упевнений, помічник заздалегідь про все довідався.

— Ви хочете знати про його легальний бізнес? — чоловік дивиться на мене трохи лукаво, і я, хмикнувши, хитаю головою. Не варто було очікувати, що пропозицією зацікавиться хтось без зв'язків із криміналом. Вирішую послухати та обміркувати це пізніше.

Поминальна трапеза, під яку зняли залу в ресторані, добігає кінця близько опівночі. Цілий вечір сиджу по праву руку від чорно-білого портрета Дідовича та ловлю на собі недовірливі погляди гостей, яких набралося десятка зо три. Родичів загиблого тут немає, ніхто не знав чи була у нього сім'я, тому ми з Сирим вважаємося найближчими його підручними. Невже саме через це оточуючі відчувають в мені загрозу?

Стіл, заставлений традиційними стравами, викликає у мене посмішку — кутя, млинці, борщ. Досі дивуюся, як найзапекліші грішники світу цього примудряються бути настільки віруючими людьми.

Ледве встигнувши сісти, кожен перекинув всередину кілька чарок горілки, а, коли настає час розходитися, я занадто п'яний, щоб дістатися до будинку самостійно. Ноги не тримають, а в голові мутиться настільки, що від зв'язних думок не залишилося навіть обривка. Коли ще був в змозі тверезо міркувати, збирався дати якесь завдання Мирону, але яке...

Помічник, що разом з охоронцями кілька годин чекав мене назовні, відвозить тлінне тіло до котеджу.

Прокидаюся серед ночі. Алкоголь поступово відпускає свідомість, але натомість невблаганно накриває головний біль. Спускаюся на перший поверх, наливаю стакан мінеральної води з холодильника, кидаю в нього таблетку і дивлюся, як вона з шипінням розчиняється. Випиваю залпом з надією, що скоро мені повинно полегшати, та йду в душ.

Під струменями холодної води намагаюся згадати, що саме хотів зробити перед падінням в безодню. І нарешті, остаточно прийшовши до тями, відправляю Мирону повідомлення з адресою Калініної. Вона без машини. Не хочу, щоб діставалась роботи невідомо як, та нікому іншому довірити її не можу, вона наразі — найцінніше, що у мене є. Нехай помічник особисто відвезе їх до школи.

Сам беру досьє на Крупського, яке підготував Мирон, та защіпаюся в кабінеті до самого світанку. На початку восьмої в двері стукають, дозволяю домробітниці увійти — вона завжди приходить в такий час.

— Добрий ранок, Максиме Сергійовичу, ви сьогодні ранесенько! — добра посмішка на її обличчі змушує мене відповісти тим же. Ніна Прокопівна — єдина жінка, що затрималася поруч зі мною на тривалий термін. Не знаю, які думки в її срібній голові з цього приводу, але сам щиро вважаю, що нам пощастило один з одним. Роботодавець я чудовий. — Подати сніданок у кабінет або спуститеся до їдальні?

— Добрий, спущуся за годину!

— Будуть якісь доручення на сьогодні? — щоранку вона задає це стандартне запитання. І зазвичай я відповідаю, що нічого не потрібно, але сьогодні з'являється привід замислитися.

— Так, мабуть! Можете приготувати три гостьові спальні... — закушую губу, передчуваючи, що вже сьогодні перевезу сімейство Калініних під свій дах. Яну можна поселити навпроти моєї спальні, так вона точно завжди буде поруч. Хоча... До чого ці зайві рухи тілом? — Ні, знаєте, краще дві. Ті, що на самому верху. А в моїй кімнаті звільніть половину шаф.

— О котрій чекати гостей? — Ніна Прокопівна розпливається в щирій посмішці. Стаю на диво передбачуваним. А вона, здається, і рада появі нових мешканців. Невже жінку зовсім не хвилює, що можу привести в будинок якесь стерво, що буде зневажати нею?

— Гадаю, до обіду. І купіть, будь ласка, щось солодке... — розгублено тисну плечима, адже абсолютно байдужий до кондитерських виробів, — що полюбляють діти.

— Буде зроблено, Максиме Сергійовичу! — відповідає вона, не приховуючи радості, та безшумно упливає займатися сніданком.