Розділ 9. Яна (9.2)

Понеділок. Небо затягнуте щільними, важкими, темними хмарами. Сутінно і понуро. І за вікном, і на душі.

Дзвінка від Максима минулого вечора я так і не дочекалася. Чи то справи притиснули чоловіка так сильно так, що не залишилося і хвилини вільної, чи то... Ні. Я забороняла собі думати про те, що він втік, злякався тонни проблем, які можу звалити на його плечі. Але подібні похмурі думки з'являлися в голові одна за одною проти моєї волі, стягувалися в сніжний ком і нещадно тиснули на свідомість.

Як би не довіряла Дем'янову, не можна розраховувати на нього повністю. Пора зав'язувати з амебним існуванням, яке вела впродовж останніх трьох місяців, пора опанувати себе та почати приймати рішення. Плисти за течією більше не вийде, моя річка закінчується обривом, від якого віє лише трагічною загибеллю.

— Мамо, ти таксі викличеш або ми на метро? — запитує Віка, підводячи вії тушшю у дзеркала. Її питання повертає мене до реальності.

Метро. Я й не пам'ятаю, коли останнього разу користувалася громадським транспортом. В університеті, напевно, ще до знайомства з Юрою. Після заміжжя він відразу подарував мені машину, а потім ще одну.

Від маминої квартири до найближчої станції двадцять хвилин пішки, точно не встигнемо.

— Викличу, — погоджуюся автоматично, не відводячи очей від чайника. Не встигаю розлити окріп по чашках, як лунає мелодійна трель дверного дзвінка.

— Чекаємо гостей? — з кімнати виходить мама і з питанням озирається на мене. Тисну плечима їй у відповідь, а самій нестерпно хочеться, щоб на порозі стояв він, щоб приїхав забрати нас. Соромно зізнаватися, але я скучила за добу. — Відкрию!

Клацання замка і глухий звук розмови доносяться з коридору. Прислухаюся. Голос чоловічий. Серце гупає кудись вниз, а потім підстрибує вгору, і в долонях щипле. Стримуюся щосили, щоб не вибігти в коридор йому назустріч. Виходжу повільно, змушуючи себе стежити за кожним кроком. Мене чекає гірке розчарування, і я зітхаю, не намагаючись його приховати. На порозі стоїть зовсім інший чоловік. Незнайомий.

— Добрий ранок, я — помічник Максима Сергійовича, — побачивши мене скеля з темною копицею волосся повторює заготовлену фразу. — Він прислав мене в якості водія.

Мама обертається до мене і багатозначно підморгує, поки я намагаюся підняти щелепу, що впала на рівень плінтуса. Виходить, мої побоювання щодо Дем'янова безпідставні.

— А я — Яна, — коротко представляюся, — як можу до вас звертатися?

— Мирон, — додає він таким тоном, що ставити нові питання відпадає всяке бажання. Неговіркий малий. Та й не малий зовсім. Суцільна гора м'язів. Помічник або все-таки охоронець? Якщо Макс так печеться про нашу безпеку, то справи в нас дійсно не жарти.

— Проходьте, будь ласка, на кухню, нам потрібно ще хвилин двадцять на збори, — тисну плечима. Ніхто не попереджав, що за нами приїдуть. — Вам чай або каву?

Мирон практично залпом випиває чорний, як смола, напій з крихітної чашечки і, зціпивши і без того тонкі губи, незрячим поглядом впивається в стіну. Боюся порушити його розумовий процес, тому квапливо йду збиратися, попутно підганяючи дітей. Ті здивовано переглядаються, але мовчать. Тільки Віка, схопивши мене під лікоть, відводить убік і тихенько шепоче:

— А можна я дівчаткам в школі розповім, що мене привіз водій?

— Тільки спробуй! — жартівливо погрожую їй пальцем, і вона показує язика у відповідь. Жартувати тут надумала.

У дворі біля під'їзду нас чекає величезний чорний джип з тонованим вікнами. Не здивуюся, якщо ця махина броньована, втім як і наш водій зі сталевим торсом, обтягнутим тканиною сорочки. Мирон відкриває задні двері, і Саша з Вікою, спритно встрибнувши на підніжку, по черзі забираються всередину.

— Ось це машина, — син оцінююче оглядає салон і намагається мене вколоти — не того хлопця, мовляв, вибрала, — не те, що у твого Максима!

Гублюся, не знаходячи, що відповісти, але несподівано мене виручає Мирон:

— Ця машина теж належить Максиму Сергійовичу!

Сашка здувається, бурчить щось під ніс і, натягнувши навушники, відвертається до вікна. Давно настав час з ним поговорити, але абсолютно не знаю, на якій козі під'їхати.

За п'ятнадцять хвилин до початку уроку паркуемся навпроти будівлі школи.

— Максим Сергійович попросив передати, щоб ви не ходили в свою квартиру, — попереджає водій, і я нервово закушую губу. Як би мені не хотілося триматися від неї подалі, сьогодні я дійсно планувала заїхати за речами, деякими документами та й машину потрібно забрати з підземної парковки біля будинку. — Я відвезу вас назад. О котрій годині приїхати?

— О пів на четверту, — розумію, що Макс піклується про нас таким чином, але обмеження моєї свободи напружує. Такими темпами він і під замок посадить, якщо вирішить, що це піде на користь. — А ми можемо з'їздити туди з вами? — намагаюся знайти компроміс.

— Я повинен запитати дозволу, — не задумуючись, відповідає Мирон. — Повідомлю вам, коли повернуся.

Іншої відповіді я і не очікувала. Дякую наостанок і дрібочу на підборах по пішохідному переходу в бік шкільного двору. Час поспішати. У мене за розкладом заняття з учнями, каліграфія в журналах і публічна прочуханка на педраді. Звичайний понеділок працівника освіти, словом.