Розділ 8. Макс (8.2)

Яна в замішанні та навіть не намагається приховати цього. Карі очі звужуються, вона уважно сканує риси мого обличчя, намагаючись виявити схожість. І знаходить. Її здивований погляд здобуває похмуру тінь розчарування. Їй гидко від мого обману.

Відчай охоплює кожну клітинку мого тіла. Вичавлюю слабку посмішку винної людини. Може, прийме її в якості вибачення? «Так, Яно, перед тобою той самий хлопчисько», поспішаю подумати перш, ніж вона винесе вердикт. Але дівчина залишається байдужа до моїх безмовних благань: що ж, я навмисно ввів її в оману, вона має право злитися.

Калініна відводить погляд, трясе головою, ніби хоче, щоб зникло все побачене, і, не сказавши ні слова, ховається на балконі. Залишити її наодинці чи піти слідом?

Спина починає холонути, покриватися памороззю, немов мене раптово обсипало снігом. Дівчата не йдуть від мене. Вони всі, як одна, готові стерпіти будь-яку мою примха, аби заволодіти дещицею уваги. Я завжди приходжу на готове. Я перебираю. Я не звик боротися.

Красиві молоді тіла. Нудні, прісні, черстві як залежалий буханець хліба душі. Останні десять років — це мій свідомий вибір. Жінки лишалися для мене розмінною монетою. Я так і не зустрів ту, що змогла б пробратися під шкіру, як вона.

З Калініною схожий номер не пройде. Особливо тепер, коли один дорогий її серцю чоловік підірвав довіру до нашого брата. Дівчина важлива для мене. Була, є і завжди буде.

Намагаюся зробити крок, але ноги приросли до підлоги. Я вже сплутав карти вісімнадцять років тому, коли зник з її життя, як примарний міраж. Мені не можна допустити нову помилку.

Жіноча долоня м'яко плескає мене по руці:

— Іди! Не дай їй надумати зайвого! — Ірина Петрівна розуміє без слів. Вдячно киваю, виходжу у відкриті навстіж двері, які люб'язно зачиняють за моєю спиною. Сам би я не наважився відгородити нас з Яною від решти світу. Як би не хотів, не можу дозволити собі забрати її у інших. Зробити тільки своєю.

Дівчина стоїть, склавши руки на перилах балкона. Вона не робить вигляд, що мене не існує, коли входжу. Обертається, киває, запрошуючи наблизитися. Мовчки стаю поряд, ледь торкаючись її плечем. Не наважуюся почати, не можу підібрати слів. Поруч з нею вся моя впевненість тане. Занадто жахливо втратити її знову.

— Я просто хочу знати, — голос Яни суворий. Він лунає настільки несподівано, що я завмираю на місці. — Тобі подобаюся я чи та дівчинка з твоїх спогадів?

— Мені подобаються обидві, — не впізнаю свій голос. Він тремтить, схоже вперше в житті. — В ту дівчинку, якою ти виросла, я, здається, закоханий.

Мені тридцять п'ять, і це моя перша спроба зізнатися жінці в коханні. Невміло, незграбно, нерозумно. Нехай. Такої жінки, як Яна, я більше не зустріну. Вона — єдина для мене.

Разом впоралися тоді, впораємося і зараз. Аби лише не відвернулася. Аби дала ще один шанс.

— Досі не вірю, що це ти, — від хвилювання в її очах стоять сльози, вона кліпає, щоб прогнати їх. Кусає губи і безпорадно дивиться на мене знизу вгору, — що я зустріла тебе знову.

— Пробач, що не сказав одразу. Просто... ти була така ділова в школі, — вибачить, по очах бачу, що вибачить, а я більше не підведу. — І не впізнала мене... Я не зміг втриматися! Стільки разів уявляв цей момент, — нервово відвертаюсь і видихаю в сторону.

— Максе, — Яна тихо схлипує, сльози біжать по її щоках, і вона злизує солоні краплі з губ, — це ти не уявляєш, як я сумувала за тобою!

Дівчина мовчки дивиться на мене кілька секунд, а потім кидається в обійми. Стискає так міцно своїми тонкими руками, що чую хрускіт ребер. Заслужив, не сперечаюся.

— Я більше нікуди не піду, — обіцяю урочистим шепотом. — Готовий зламати скільки завгодно носів, щоб захистити тебе.

Вона здригається від сміху, міцно притискаючись до моїх грудей, а я тішуся нашій душевній близькості. Нам вдалося звести міст між минулим та сьогоденням. Тонкий, навісний, але це лише перший крок назустріч один одному.

Це вже не та Яна, що була вчора. Це Яна, яку знаю краще за всіх і яку тільки належить розгадати. Це Яна, яку я зустрів знову.

***

Сідаємо за стіл. Збирався поїхати відразу ж після розмови з Яною, але вони з Іриною Петрівною в один голос наполягли, щоб я залишився на сніданок. У цьому будинку я завжди був бажаним гостем, і ось мене знову зігріває хвиля привітності цих жінок. Самотність більше не загрожує.

Стискаю в руках чашку кави. З часткою смутку вкотре помічаю, як різняться наші сім'ї. Моїм батькам ніколи не було до мене справи. Для них виховання дитини полягало лише в оплаті рахунків. Вони купували мені все, варто було лише заїкнутися, але залишали задихатися без своєї уваги. Я зростав, як бур’ян.

А мама Яни... вона навіть після добових змін в лікарні давала мені більше материнської ласки, ніж я отримував за роки.

— Нехай їде, — відірвавши погляд від смартфона вимовляє Сашко і безстрашно свердлить мене темними очима, — він же сказав, що у нього справи...

Мені нема чого відповісти, розгублено завмираю та вдивляюся в його обличчя. Хлопчисько підкидає брови, ніби запитує «і що скажеш на це?» й знову утикається в гаджет.

— Припини! — шипить на нього Віка, яка на відміну від брата моїй компанії рада. Чув, як вмовляла маму піти зі мною на вечерю.