Розділ 7. Яна (7.2)

У темряві навпомацки добираємося до кухні. Пориваюся обійти Максима, щоб ввімкнути світло, але він випереджає мене, спритно намацавши вимикач у темряві. І як йому вдається будь де відчувати себе, як вдома? Ніякої скутості, навіть протягає відчуття, що він тільки вчора тут був.

Над нашими головами запалюється відразу кілька електричних лампочок, вони спалахують сліпуче яскраво, і я мимоволі примружуюся — мама нещодавно помила люстру. Подумки позначаю, що мені й самій не завадило б провести вдома генеральне прибирання. Господиня я чи хто. Фиркаю беззвучно: навряд чи це актуально в нинішній ситуації. Який сенс в ідеально чистій квартирі, якщо її заберуть за борги?

Оглядаю крихітну кухоньку, зупиняюся на дверцятах холодильника, які обвішані магнітиками з подорожей, старими фотографіями, записочками з каліграфічним маминим почерком…

Як грім серед ясного неба, мене осяює, що час глибоко за північ, а я позбавила чоловіка законної вечері. Велика помилка з мого боку так відверто над ним знущатися. І мовчить же, терпить.

— Голодний? — збираюся виправляти ситуацію, але виходить з рук геть погано. — Правда, мама поїхала на дачу... Холодильник певно порожній. Навіть не знаю, що зможу запропонувати.

— Як виявилося, я не надто вибагливий у їжі, — Максим знизує плечима, наближається до столу та бере в руки пляшку вина. — Ти відкриваєш в мені нові грані. А штопор є?

— Десь був... — розгублено обертаюся на шафки, в моїх очах ніким не почуте благання про допомогу. — Зараз пошукаю!

— Запальничка теж підійде, — хитро посміхається чоловік, змушуючи мене здивовано підняти брови, — а краще декілька.

— Не буду навіть питати! — посміхаюся, легенько повівши плечем, і, не знайшовши штопора, подаю йому газову запальничку. Максим починає прогрівати горлечко пляшки язиком полум'я, а я невідривно стежу. Чи то за вогнем, чи то за його рукою — в обох є щось магічне. Змушую себе відірватися від споглядання й взятися за справу. — Не знайшла келихи, — поганявши по ящиках та поличках, з досадою ставлю на стіл дві чашки.

Раніше не приділяла подібним речям стільки уваги, а тепер для мене раптово стало важливо не вдарити в бруд обличчям, показати себе з кращого боку. Хоча до чого марні старання... Всі свої боки я вже показала в повній мірі.

Пробка з дзвінким хлопком вилітає догори. Злякано смикаюся.

— Ніякої різниці! Головне — зміст, — він салютує мені пляшкою та починає розливати рубіново-червону рідину. "Зміст ...", смакую його слова. "Змісту в мені з надлишком". — Мені здається, у тебе склалося неправильне враження про мене…

— І яке ж? — зупиняю ревізію холодильника, забуваючи, що слід поквапитися з приготуванням вечері. Спираюся долонями на стіл та заглядаю в його блакитні очі. Максим робить ковток вина, перш ніж продовжити.

— Що я зарозумілий, самовпевнений, холодний і відчужений... Можу перераховувати до ранку, — його голос з безкінечною палітрою інтонацій змушує мене тремтіти.

— Тобто ти зовсім не такий? — закидаю питання й повертаюся до приготування тостів. Все, що я знайшла: кілька шматочків хліба та яєць, твердий сир, загорнутий в папір, і авокадо, що мама залишила достигати на підвіконні.

— Буваю іноді, чого гріха таїти… — тепер Максим невідривно стежить за моїми діями, ніби магія перейшла на мої руки. Напрочуд дивно, але не відчуваю себе скуто під його пильним поглядом. Навпаки, він ніби додає впевненості у власних силах. Нехай це і стосується лише тостів.

— Але? Адже тут обов'язково має слідувати "але"... — пустотливо чіпляюся до його слів. Я так втомилася від серйозності оточуючих, що не несе за собою нічого по-справжньому цінного, а з ним інакше. 

— Але тобі варто дізнатися мене краще! — він закочує рукави сорочки, бере металеву тертку з моїх рук та починає допомагати. 

— Я подумаю над цим! Не занадто старайся з сиром...

***

Сидимо на балконі, влаштувавшись прямо на підлозі, ніби підлітки, притискаємося один до одного плечем. Максим поруч, ніби хитлива ілюзія, не добереш, чого чекати за мить. Але кожна та мить з ним триває вічністю, наповнює змучену, як випалена земля, душу безтурботним спокоєм.

Помилялася. Щодо нього. Щодо себе. Цей вечір змушує переглянути колишні уявлення, відкинути оманливе перше враження. Була б молоденькою дівчинкою без зобов'язань, втекла б за ним на край світу, не спитавшись материнської ради.

Поспішно ховаю мрійливу посмішку за чашкою. Черговий ковток вина обпікає горло. Видаю невиразний звук і спрямовую очі в нічне небо. Зірок в місті не видно, жовті кульки вуличних ліхтарів завзято оберігають район.

— Змерзла? — в чоловічому голосі вчувається безпідставна чуйність. Від неї пристойно торкає, серце починає посилено пробивати собі дорогу через ребра, але списую всі біди на алкоголь:

— Вино міцне...

— А яке любиш? Наступного разу куплю те, що подобається.

— Так впевнено говориш… — зітхаю.

— Я завжди впевнений в тому, що говорю.

Це не сон. Не уява. Не казка. Він поряд. Справжнісінький. З плоті та крові. Не вірю. Чи матимемо цей наступний раз? А може небеса зглянулися наді мною і послали його? Щоб залікував старі рани. Ні, неможливо.