Плавно рухаємося по проспекту. Яскраве світло строкатих неонових вивісок засліплює, змушує міцно заплющити очі. У салоні панує безмовна тиша, і я мимоволі поринаю в тяжкі роздуми.
Юра не міг так з нами вчинити. Хитаю головою в такт своїм думкам. Чи міг. Холоду не відчуваю, але обіймаю себе за передпліччя, ніби намагаючись зігрітися.
Вчинок колишнього вдруге вибиває грунт з-під ніг. Розлучення прийшлося як сніг на голову, а тепер — на мені висить борг в сотню тисяч, і ми ось-ось втратимо дах над головою. Хіба він грав в карти? Починаю сумніватися, що взагалі знала Самойлова. Хоча раптом, це все — якийсь ідіотський розіграш. "Точно", з полегшенням зітхаю, намагаючись виправдати чоловіка. Тільки чому він так затягнувся?
Розплющую очі. Бічний зір відкриває чудовий вид на сильні чоловічі руки, що вільно покояться на кермі.
З легкою ностальгією згадую, як ще годину тому ці руки пристрасно пестили моє тіло, викликали тремтіння від насолоди. Десь в глибині душі шкодую, що нам завадили. Глитаю слюну, а щоки палають від непристойних картинок, що малює уява.
Тепер же чоловік і зовсім мене не помічає, задумавшись, супить брови й без сумніву шкодує, що зв'язався з такою проблемною дамою. Досі не розумію, як наважилася попросити його залишитися, здогадуюся лише, що пішов на це з жалості. І те, що було між нами за містом, навряд чи може повторитися знову. Хіба що, як плата за його допомогу... Через такі думки свідомість огортає вуаллю печалі.
Ще вранці мені і в голову не могло прийти, що життя зробить настільки крутий віраж. І ось, ми їдемо по нічному місту: за кермом малознайомий чоловік, який ледь не став моїм коханцем і якого досі шалено хочу, за спиною німим докором — діти. Більш абсурдної ситуації годі й чекати.
Максим зауважує, що відверто витріщаюся на нього, та підкидає брови, задаючи недвозначне питання. Підібгавши губи, хитаю головою й спрямовую погляд на дорогу перед собою. Мені не слід більше його обтяжувати або розраховувати на допомогу. Ми — два випадкових перехожих, що на мить перетнулися на світлофорі. Скороминущий спалах.
Максим паркується біля маминого під'їзду. З тривогою в серці обертаюся на заднє сидіння. Відверто боюся наштовхнутися на суворий погляд сина. Сашко ніби розпікає мене за те, що поруч зі мною з'явився інший чоловік, мимоволі змушує відчувати, що зрадила його довіру. Намагаюся гнати від себе подібні думки, але виходить насилу.
— Він заснув! — Віка витягує навушники й киває на брата. — Розбудити?
— Не треба, — вкотре хитаю головою. Краще так. Нехай ніхто не дивиться на мене гнівно, коли я і так ледь тримаю себе в руках.
— Я допоможу! — оксамитовий голос Максима заливає салон. Які б мотиви не стояли за його рішенням, мені приємно, що він поруч. Залишається остаточно переконати себе в тому, що не роблю нічого поганого, впускаючи його в наші життя. Я молода, самотня та заслуговую знайти щастя. Не важливо, з ним або з кимось іншим.
Виходжу на вулицю, забираю з багажника велику спортивну сумку з речами. Віка вже стоїть поруч, тримаючи в руках два рюкзака — свій та Сашків. Максим дбайливо підхоплює на руки сплячу без задніх ніг дитину, і від неймовірності того, що відбувається, у мене солодко щемить серце. Чи потрібен мені інший?
Максим киває в бік під'їзду, натякаючи, що хтось повинен відчинити двері, і я виринаю назад до реальності. Обганяю його, швидкими кроками мчу до дверей. Збентежено розумію, що забула попередити про відсутність ліфта в старому п'ятиповерховому будинку. Повертаюся до нього, збираюся запропонувати збудити сина. І як малий тільки примудрився так міцно заснути за двадцять хвилин? Але у чоловіка, ніби є доступ в мою голову.
— Яно, йди вперед! — наполегливо шепоче він й проникливо дивиться мені в очі, тож я не наважуюся заперечити. На третій поверх майже злітаємо. Навіть відчуваю задишку, коли вставляю ключ у замкову щілину. Максу хоч би що від пробіжки з навантаженням в тридцять кілограм.
Вмикаю світло, веду його в мамину спальню. Швидко розстеляю ліжко, і він обережно укладає хлопчика на подушку, без зайвих рухів починає знімати з нього кросівки. Може, збрехав, коли сказав, що не має дітей? Надто доладно у нього все виходить.
Виходимо в коридор. Відчуваю, що зараз Максим попрощається і щезне за дверима, а я ніяк не можу цьому зарадити.
— Дякую тобі за... — дивлюся в його світлі очі, намагаюся знайти в них підтвердження, але він ніби й не хоче залишати мене. В горлі моментально пересихає, серце калатає повільно й глухо. — За все!
— Мамо, — так невчасно з кімнати показується голова Вікі, — я пляшку вина й твою сумку залишила на кухні. Їх же треба було забрати? — невпевнено киваю у відповідь, зовсім розгубившись. Це вона мені такий привід вигадала, щоб затримати чоловіка? От хитрюга! — Все, тоді ляжу з Сашком! Максиме, дякую, що підвіз, й рада була познайомитись! Всім добраніч!
Переконуюся, що Віка сховалася в спальні, й, зітхнувши, притуляюся до стіни. Від нервового напруження хочеться сповзти по ній донизу, обійняти коліна, сховавши на них обличчя, й довго ридати у розпачі.
— Вибач за весь цей безлад! — кажу ледь чутно. Наразі це все, на що мене вистачає.
— Не варто! — звучить над головою трішки хрипкий голос, й тепла рука ніжно торкається моєї щоки. — У всіх бувають важкі дні… Я радий, що був поруч!
#9741 в Любовні романи
#3757 в Сучасний любовний роман
#2218 в Жіночий роман
Відредаговано: 18.06.2021