Розділ 6. Макс (6.1)

— Пробач! Яно, я... — настільки несподіваний опір з боку дівчини мене бентежить, на мить втрачаю дар мови. Дивлюся на неї, як винний школяр, розумію, що не встояв перед спокусою, занадто рано перейшов межу дозволеного, але впоратися з собою не можу. Спаленілі почуття затуманюють тверезість розуму, самовладання безповоротно втрачено. Серце болісно здригається, а всередині щемить погане передчуття. Невже цим все закінчиться?

Яна не допомагає. Її очі горять диким, майже нелюдським бажанням, а груди під тонкою шовковою тканиною здіймаються ривками. Мовчимо, судорожно дихаємо один одному в губи.

— До біса? — луною повторює, ніби перепитує, вона. Піднімається на колінах та легко перекидає через мене одну ногу. Калініна не дає отямитися, охоплює обличчя долонями й тягнеться за новим поцілунком. Не очікуючи від неї такої прудкості, завалююся на спину, тягнучи дівчину за собою в траву, і вона, зойкнувши, регоче мені в губи.

Яна сидить зверху, без зніяковілості треться об мій пах, а я і думати ні про що інше не можу — так тісно стало в штанях. Руки, що цнотливо лежали на її ребрах, приходять в рух. Опускаються на талію, йдуть далі, погладжують пружні сідниці. Її язичок прослизає всередину, торкається піднебіння. Вона зариває пальці в моє волосся, стягує його в кулак. Хвиля жару пробиває тіло й прицільно б'є в мозок, позбавляючи мене можливості адекватно сприймати те, що відбувається. Видаю тихий звук, схожий на зітхання зі стогоном водночас, і не впізнаю себе. Збудження наростає з кожною секундою, подумки молю всіх богів, щоб Калініна опустила ніжну ручку до ременя на моїх штанях. Розумію, сьогодні більшого, ніж дахозносні поцілунки, мені не дочекатися, але не можу не перевірити наскільки далеко Яна дозволить зайти. Міцно стискаю її дупцю й укладаю дівчину, змушуючи розпластатися на собі. Вона без білизни. Не бачу, відчуваю, як наливаються соковиті півкулі грудей з твердими сосками. Повітря навколо нас стає розпеченим. Її стрункі ніжки широко розведені, витягую руку та пещу пальцями промежину через тканину найтонших брюк.

— Макс... — Калініна охає, намагається сховатися від всюдисущих рук, сильніше втискається в моє тіло, ніби це її врятує. Приборкати свою буйну вдачу важко, але, відчувши подушечками, як просочується перша волога, поступаюся дівчині. — Макс, — тепер її голос звучить інакше, без придихання. Яна відривається від мене і, спершись руками в траву, озирається на всі боки, як сполоханий заєць. — Ти теж це чуєш?

Чути мені категорично нічого не хочеться. Все тіло дзвенить від збудження, а голова паморочиться від відчуттів. Роблю повільний видих, намагаюся збагнути що до чого.

Хрускіт сухих гілок. П'яне бурмотіння. Дзижчання блискавки на джинсах.

— Тікаймо! Мерщій! — Яна притискає долоню до рота і, ледь не задихаючись від сміху, підхоплюється на ноги. Піднімаюся за нею й обіймаю дівчину за талію, коли вона різко погойдується на підборах. Похапцем крокуємо в сторону кущів, за якими ховається вже знайома стежина. — Піджак! Піджак забув, — шепоче Калініна й сумбурно маше рукою на місце нашої лежанки. Повертаюся за ним, а дівчина закриває обличчя руками та істерично сміється мені навздогін. П'яний мужик, який відбіг по нужді в затишний куточок, вже не здається їй таким страхітливим. Ситуація набирає комічних обертів. Нахиляюся за піджаком, а в темряві стає чітко чути дзвінкий звук струменя, що ллється. Яна має рацію, час звідси забиратися. Повертаюся до неї, струшуючи по дорозі наш імпровізований плед, накидаю його дівчині на плечі.

— Ходімо звідси! — ми, як дві безшумні тіні, в обнімку пробираючись через хащі, сковзаємо з пагорба. У самого підніжжя Яна оступається на щебені. Добре, встигаю вчасно підхопити. — Ціла?

— Нормально, — вона невпевнено киває. До машини залишається метрів десять, заплигуємо в салон й відкидаємося на крісла, переводячи дух. Повертаю голову в її бік, відкриваю очі й мовчки спостерігаю, як вона часто-часто дихає. Калініна відчуває на собі мій погляд.

— Чому так дивишся? — піднімає плече й треться об нього щокою.

— Усвідомив, яке нудне життя у мене було! — вона відкриває рот, маючи намір щось відповісти, але не знаходить слів. Не відразу усвідомлюю, що і наступну фразу вимовив уголос. — Без тебе в ньому так не вистачало дурниць... — закашлююся та швидко переводжу тему, поки її очі здивовано округлюються. Навіщо тільки ляпнув! — Уже пізно, відвезу тебе додому...

Яна не відповідає, мовчки пристібається та відвертається до вікна, ніби досі обмірковує мої слова. Шукає в них каверзу.

До її будинку доїжджаємо в гробовій тиші. Відчуваю незадоволення, не тільки фізичне, а й душевне. Намагаюся відшукати момент, в який все зламалося. Не знаходжу.

У дитинстві однозначно було легше, мовчання не ставало таким гнітючим. Навіть посварившись, сиділи, а я, ніби наяву бачив кожну думку, що витала в її свідомості. Зараз поруч зі мною інша Яна. Яна, до голови якої не маю й крихти доступу. Яна, яку мені не вдається прочитати.

Зупиняємося біля її під'їзду. Не поспішаємо прощатися.

— Мою адресу взяв там же, де і номер? — дівчина посміхається та докірливо хитає головою. — Що ще цікавого там було?

— Все, — відповідаю коротко. Калініна намагається приховати, але блиск нерозуміння сяє в її очах. — Мені все цікаво, Яно! Але я хочу, щоб ти сама розповіла...

— Проведи мене... — Калініна відводить погляд і, потягнувши за ручку, вибирається назовні. Мені відчайдушно хочеться стиснути кулаки й вигукнути: "Так, чорт візьми!"