Розділ 4. Макс (4.2)

У коридорі темно, лише червоні візерунки неонового підсвічування тягнуться вздовж стін. Впевнено крокую вперед. Відсутність освітлення не заважає, мені і з закритими очима не важко потрапити в будь-яке приміщення клубу. За роки встиг вивчити кожен сантиметр ввіреного мені об'єкта.

Перший час я днював і ночував тут, щоб перетворити Богом забуте місце в пристойний заклад. Тепер, коли клуб знає кожна собака в місті, з'являюся кілька разів на тиждень. Вивчаю звітність, тримаю руку на пульсі.

Наближаюся до великої зали, голоси співробітників лунають все голосніше. Килимове покриття під ногами приглушує звук моїх кроків, заходжу ніким не помічений.

Оглядаю володіння чіпким поглядом. Суботньої ночі очікується великий наплив гостей, працівники повинні бути у всеозброєнні. Хлопчина за барною стійкою старанно натирає скло. Юні танцівниці в різнокольорових лосинах, збившись у купку, життєрадісно цвірінькають в очікуванні хореографа. Із сусідньої зали доноситься дзижчання електроінструментів: за графіком перевіряють систему вентиляції, змінюють фільтри.

Виходжу на світло, змахую рукою в знак вітання, і мені вроздріб відповідає дзвінкий хор голосів. Для присутніх я — великий начальник, майже непорушний авторитет, про який говорять пошепки, і обов'язково оглядаючись через плече. Ніхто навіть не здогадується, що всі мої права пташині, а зарплата — фіксований відсоток. Високий, не сперечаюся, і рішення мої ніким не ставляться під сумнів, поки я стабільно приношу прибуток і приховую роботу підпільного казино, але подібна влада ефемерна й тимчасова. Абсолютно не варто того, щоб за неї чіплятися.

Сідаю на високий стілець, кидаю шкіряну папку з документами на сусідній. Бармен останній раз перевіряє стакан на наявність розводів, піднімаючи його проти світла, і повністю зосереджується на мені.

— Максиме Сергійовичу, щось вип'єте?

— Воду з льодом та лимоном, — голова гуде, терміново необхідно освіжитися. Працювати в такому стані мені протипоказано, можу наламати дров з паперами. Не помітити огріхи в цифрах. Проблем і без того вистачає, ні до чого створювати нові.

Хлопчина відходить виконати замовлення. Задумливо проводжу пальцем по стільниці. Отже, цього вечора Дідович повідомить на зборі нечисті, що відходить від справ. Прохолодний, ідеально гладкий мармур приємний на дотик. Злодій в законі відходить від справ. Що це взагалі означає в його випадку? Сховається на іншому континенті з офшорними рахунками і стане безтурботно доживати відведені роки? Швидше за все. Чи міг я передбачити подібний поворот подій?

Сиджу насупившись, намагаюся витягнути зі спогадів хоч якісь натяки. Нічого. Всі спроби марні. Дід — ще той пройдисвіт. Відчуваю, ніби мене знову обвели навколо пальця, а тепер готуються кинути на поживу гієнам. Навіть Оксфордська ступінь по бізнесу не дає переваги в сутичці проти Дідовича. Він — майстерний маніпулятор, який спритно плете мережі і заганяє в них жертв. Його досвід та вроджена хитрість в рази перевершують мою далекоглядність.

Дістаю з кишені телефон, номер Мирона в швидкому наборі.

— Паркуюся, буду через хвилину! — з першого гудка та без зайвих слів відповідає помічник.

Приносять воду. Випиваю залпом і нетерпляче чекаю, постукуючи пальцями по стільниці.

Гнат Валентинович — єдиний живий старійшина, який в змозі стримувати тварюк в клітці. Як тільки він вийде з системи, вона не просто похитнеться, а неминуче впаде. Дрібні авторитети розбіжаться, почнуть, як варвари, з наскоку захоплювати території, спалюючи все дотла.

Мене дратує думка про наближення війни, але перерозподілу сфер впливу не уникнути, навіть якщо Дідович оголосить наступника.

Це точно не я. Тоді хто? Перебираю в голові знайомі імена. Хто б міг замінити його? Підтримати крихку рівновагу кримінального світу? Хоча б на час. Доти, поки я не зітру всі сліди свого десятирічного полону, поки не обірву всі зв'язки.

З думкою про це, в який раз переконуюся, що занадто глибоко загруз. Уникнути наслідків не вийде. Мене знають. На мене вийдуть.

Мирон з'являється з темного коридору і наближається стрімким поступом.

— Знайди покупців, — піднімаю вказівний палець вгору і малюю невелику окружність в повітрі. Помічник киває, прийнявши завдання. Не виявляє здивування, не задає зайвих питань. Він звик діяти. Ефективно і беззаперечно. — І сьогодні вночі сходи пограти в казино. Один наш друг збирається вийти на пенсію. Хочу знати, які проводи йому влаштують.

— Ви не будете присутні? — замислююся. Звісно, я б міг встигнути на шабаш. Ми з Яною не зайдемо так далеко в першу зустріч. До десятої можу і звільнитися. Чи то з моєї поваги до дівчини, чи то тому, що у неї є діти, які навряд чи звикли залишатися вдома самі по ночах. Але я не хочу сидіти за одним столом з тими, кому при зустрічі не подав би руку. Не хочу вносити сум'яття своєю присутністю.

— Інші плани, — відповідаю заготовленою фразою. Мирон швидко метикує в чому справа, стискає губи в тонку смужку, щоб не видати посмішки — саме він вчора збирав досьє на Калініну. Пробивав для мене її біографію, контакти, і, звісно, причину розлучення з чоловіком.

Помічник добре мене вивчив, відчуває, що до цієї дівчини маю особливе ставлення. І підозріло задоволений цією обставиною… Відкидаю подібні думки. Не так багато людей в оточенні, які заслужили мою довіру. Розкидатися ними не можна.