Розділ 4. Макс (4.1)

Пірнаю. Товща прохолодної води змикається наді мною. Тіло, як витягнута стріла, стрімко розсікає її. Починаю загрібати руками, при кожному гребку кручу головою то вліво, то вправо, відпрацьовуючи вдих-видих.

В голові настає ясність, потік сторонніх думок вичерпується. Мене ніби не існує, тільки міцне слухняне тіло, що розчиняється в прозорій воді басейну.

Пройдено чергову доріжку, збився яку за рахунком. Зупиняюся, чіпляючись пальцями за кромку басейну. До сходів плисти далеко, підтягшись на руках, вибираюся наверх. Тягну за силіконовий ремінець на потилиці і плавно зриваю окуляри. Боковим зором вловлюю якийсь рух, розмитий силует в червоному промайнув на іншій стороні. Відвідувачка фітнес-клубу не випадково порушує мою самотність.

— Максиме, доброго ранку, — гукнувши, вона рішуче направляється в мою сторону. Хто така, не впізнаю. — Уже закінчили? Шкода, думала складете мені компанію...

У дівчини червоний купальник, рівна засмага та жодного зайвого грама. Темне волосся розпущене і укладене ідеальними локонами, на губах матова помада — явно прийшла не спортом займатися. Як хижак спостерігаю за її наближенням, стримую зневажливий сміх. Варто було здогадатися, що і тоді, на парковці її поява була не випадковою. Дешеві прийоми.

— Не цього разу, — хитаю головою, навіть не намагаючись зобразити загальноприйняту в таких випадках гримасу жалю, — але вода відмінна. Насолоджуйтесь!

Короткий кивок на прощання змушує її ображено насупитися і промекати щось невиразне у відповідь. Мене це абсолютно не обходить: не вона перша, не вона остання.

Йду в роздягальню, швидко приймаю душ і залишаю будівлю центру. Слід поквапитися. За сніданком призначена зустріч, на мене чекають в ресторані по сусідству з моїм нічним клубом. Хоча "мій" голосно сказано. За фактом, він належить мені тільки на паперах, я — лише керуючий чужого бізнесу.

Навігатор автомобіля будує маршрут. Місто суботнього ранку міцно спить, тому добираюся без заторів.

— Максиме, радий тебе бачити! — сухуватий чоловік похилого віку відкладає запалену сигару на попільничку і піднімається з-за столика мені назустріч. Коротко потискаємо один одному руки.

Десять років, довгих десять років, як ми знайомі з паном Дідовичем. Зустріч з ним моє спасіння й моє прокляття водночас. Він допоміг мені в найтемніший момент життя, з того часу я жертовно служу його інтересам. Найчастіше нелегальним. Мені слід ненавидіти його за те, що тримає на короткому повідку біля себе, але я так звик проходити одне й те саме день у день, що ненависть канула в небуття. Зараз згнітивши серце можу назвати його наставником, навіть якоюсь мірою другом.

— Гнате Валентиновичу, до чого така терміновість? Питання з митницею залагоджено, але ви... Ви ж тут не для цього? — безуспішно вдивляюся в зморшкувате обличчя. Якби воно було книгою, то без єдиної відповіді.

— Як завжди, сягаєш суті речей, — Дід схвально плескає мене жовтуватою рукою по плечу. — У мене інша справа і, на жаль, вона не терпить зволікання. Сідай, поїмо, обговоримо.

Офіціанти в цьому ресторані, як дресировані циркові собачки. Вистачає одного помаху рукою в повітрі, щоб дівчина у фартусі безшумно підлетіла з іншого кінця зали. В цьому місці я — частий гість, роблю замовлення, навіть не торкаючись меню. Гнат Валентинович навпаки, довго порпається на сторінках.

Спонтанність злодієві в законі не характерна. Кортить дізнатися, що за новину приніс сьогодні. Як би мені боком не вилізла.

— Я вирішив відійти від справ! — чеканить кожне слово, темні проникливі очі дивляться пильно і вичікувально.

— Можу вас тільки привітати, — моя відповідь не позбавлена скептичної іронії, але всередині щось обривається, падає в район шлунка. Ми обидва чудово розуміємо, якщо він ухвалить подібне рішення, мені випадає реальний шанс розвернути життя на сто вісімдесят градусів. Не даю взнаки, не запитую нічого, активна особиста зацікавленість поставить мене в слабку позицію.

— Не скажеш більше нічого? — Гнат Валентинович потирає вуса і тягнеться до маленької фаянсової чашки еспресо. Дивлюся на фаланги пальців, колись там були татуювання, від яких вже не залишилося і сліду. Він виглядає, як рядовий житель спального району, один з тих чоловіків на пенсії, які кожного дня виходять у двір пограти в шахи.

— А що ви хочете почути? — я глибоко пов'язаний в цьому болоті, але вже не той наївний молодик, який під гнітом обставин погодиться на будь-які умови. Не буду заперечувати, в цьому є і заслуга Діда.

— Все може дістатися тобі! Не кажи, що ніколи не думав про таку перспективу... — звісно, думав. З огидою до кожного подібного міркування. Частка наркотрафіку з "шовкового шляху", елітні борделі та підпільне казино, міцні зв'язки з корумпованими чиновниками — якщо Дідович захоче, він здатний влаштувати переворот в країні, але він старіє і його більше не займають подібні речі.

— Бувало, — очевидне не заперечую, — але і ви з самого спочатку знали, що прийде час, коли наші шляхи розійдуться. Всі злочини мають терміни давності. Прийшов і мій час. Влада і гроші... Хотіли, щоб я підсів на них, як на наркотик, вирішив залишитися. Розумію. Вам шкода, що вашу "спадщину" розтягнуть по частинах, влаштувавши криваву бійню, але я — не та людина, яка зупинить перерозподіл. І це ви теж передбачали, не заважали мені готувати запасний аеродром.