Розділ 3. Яна (3.2)

Субота. Прокидатися без будильника — вид насолоди доступний обраним. Сьогодні мені нікуди поспішати. Відкриваю очі, довго дивлюся на порожню половину ліжка. Три місяці, як ноги Самойлова не було в цій квартирі, три місяці, як чоловік поставив мене перед фактом своєї зради, зібрав речі у валізу та з'їхав. Три місяці, як я продовжую спати зі свого боку, боячись зайняти весь вільний простір, боячись визнати, що дійсно залишилася одна.

Прислухаюся. Жодного звуку не чутно з-за дверей спальні. Щось не так! Мої діти не вміють бути тихими.

Дивлюся на годинник на тумбочці біля ліжка і брови злітають догори — о пів на сьому. Організм, бачте, вирішив зіграти зі мною злий жарт, підняв, дотримуючись стандартного розкладу. Як тільки примудрилась розліпити очі в таку рань після нічних посиденьок з донькою?

Пригадую, чим закінчився цей вечір, і рука мимоволі тягнеться до телефону. Відкриваю папку зі вхідними повідомленнями, дивлюся на останнє. Букви складаються в чіткі слова, але я не вірю своїм очам. Готова заприсягтися, що мені все наснилося, але ні. Контакт, підписаний Максимом, дійсно надіслав мені адресу закладу в центрі — ввечері у мене побачення. "Не побачення це, лише вечеря", в черговий раз намагаюся переконати себе, але виходить слабенько.

Серце радісною совою ухає в грудях, міцно стискаю губи, не дозволяючи собі видати дурнувату посмішку. Це не я. У всьому винна донька. Здається, підліткові гормони заразні, передаються повітряно-крапельним. Мене аж трясе від однієї думки про майбутнє побач... вечерю.

Коли Віка повернулася додому, її брат вже бачив перші сни, а я, намагаючись впоратися з напругою, випрала всі брудні речі та майже прикінчила відкорковану пляшку. Дзвінок Максима Сергійовича знатно полоскотав і без того розхитані нерви.

Ми завалилися на диван у вітальні:

— Навіть блиск ще на губах? — режим "кращої подружки" успішно активований. Продовжуємо занурення в подробиці зародження особистого життя доньки-підлітка.

— Ніхто не цілується в губи на першому побаченні, — зсуваючи густі брови на переніссі, суворо пояснила Віка. І в кого вона така? У мене в тридцять п'ять менше серйозності.

— Побаченні? Якому побаченні? Ти ж начебто в кіно відпрошувалася! — мені подобалося лавірувати між двома ролями.

— Ну, мамо! — Віка розсміялася, переповзла ближче до мене і довірливо поклала голову на коліна, щоб я почала ласкаво гладити її волосся. — Не чіпляйся до слів, до того ж, що ти знаєш про сучасні побачення, ти-то і в кіно без нас з Сашком не ходиш! Поцілунки — це як тест! Якщо відразу лізе, то на стосунки розраховувати не варто, його мета затягнути тебе в ліжко. Коротше, навіть якщо йому дуже хочеться, повинен почекати. Показати серйозність намірів, так би мовити.

— Тобто у вас з Майоровим, слідуючи твоїй логіці, вже все серйозно? — ще мені тут не вистачало. Мамине серце тьохнуло від звістки.

— Навряд чи, — вона стиснула губи і задумливо вп'ялася поглядом в люстру на стелі. — Ми навіть за руки не трималися... але це, напевно, тому що він тебе боїться.

— О, так! Мене він дуже сильно боїться! — хмикнула і тут же виправилася, щоб не видати нашої з Владом спільної таємниці. — Цілих дві оцінки в атестаті. До речі, твої слова прозвучали образливо. Ходжу я без вас в кіно!

— І коли останнього разу? — Віка захихотіла, зачіпаючи за живе.

— Декілька тижнів тому, — відповідь знайшлася швидко. — Про Чорнобиль дивилася!

— Ма-амо, його в актовій залі всім показували! Те, що ти там чергувала, не рахується! — донька моментально мене розкусила. Залишилося лише посміхнутися та й потиснути плечима. Що поробиш, якщо бажання радіти життю у мене в останні місяці атрофоване. — Не переймайся, завтра всі разом на щось сходимо, багато новинок вийшло!

— Ага, всі новинки наші, як же! — я кивнула в бік Сашкової кімнати, і ми з донькою голосно розреготалися. Вибір кіносеансу у нас завжди проходив з оглядкою на самого маленького чоловічка в сім'ї. Добре, хоч мультфільми в прокат потрапляли гідні, є де розгулятися. — Тихіше-тихіше, розбудимо!

— Мамо, — голос Віки різко змінився, потьмянів. Вона завжди нервувала перед тим, як підняти складну тему. — Якщо тебе покличуть на побачення, ти не відмовляйся! Добре? — я сглитнула. Сльози набігли на очі, довелося підняти голову, щоб не капнути доньці на обличчя. — У кіно там або куди! Тато... адже він вже не повернеться! А ти молода, красива, ти можеш ще одну дитину народити. Сашко, напевно, буде злитися, але я не буду. Чесно! І з ним поговорю. А ще... — вона підхопилася і втекла в кімнату за ноутбуком. — Давай прямо зараз! Видали всі фотографії з ним.

— Фотографії? — я заніміла від несподіваної пропозиції. — Думаєш, треба? Там же ми всі разом!

— А ми нові зробимо! Без нього! — в моїй маленькій дівчинці прокинувся справжній бунтар. — Він же без нас зробив, я бачила, — її винуватий погляд покосився в бік. — Випадково! Хотіла роздрукувати реферат з твого ноутбука, а там були відкриті.

Нахабства колишнього чоловіка вистачило на те, щоб скинути мені знімки з його новою сім'єю. Закусила губу, розуміючи, що Віка має рацію. Не знаю, які сайти з порадами про те, як пережити розлучення, вона моніторила, але мій присмачений вином настрій підштовхнув до активних дій.

— Так і зробимо! — я в кілька кліків відкрила свою сторінку на Фейсбук. — А ти з Інстаграма видаляй, — кивнула їй на телефон, що лежав на журнальному столику. Запала вистачило до першого питання в дусі "Ви дійсно хочете видалити публікацію?". Вилаяла себе останніми словами за нерішучість. Так, я нестерпно бажаю викреслити цю людину зі свого життя, так само жорстоко, як він розправився зі мною та дітьми. Ніякого жалю. Приблизно так прозвучав мій аутотренінг, а після я, як робот, почала клацати по картинках, де миготіло до болю знайоме обличчя.