Розділ 2. Макс (2.2)

Директор нарешті залишає нас наодинці. Він квапливо крокує на задній двір, де його розпоряджень чекає вантажна машина моєї компанії. Яна Володимирівна виразно закочує очі йому вслід — на екскурсію вона погодилася неохоче — і тепер невдоволено прикушує щоку зсередини. Бачу, як оксамитова шкіра натягується, підкреслюючи високі вилиці. Дівчина зітхає і від безвиході повертається до мене.

— Вам це дійсно цікаво? — питання в лоб мусить знешкодити, але я вже давно у вищій лізі. Мене таким не проймеш.

— Мене цікавить багато чого, — проникливо відповідаю, дивлячись Калініній прямісінько в очі. Шкільна подруга на мить стає центром мого Всесвіту, зустріти її знову — небувала удача, хоча, хто знає, що нам це принесе.

— Скільки часу у нас є?

— Хвилин сорок, — тисну плечима, замість того, щоб крикнути "все життя". Калініна — та ж, що і вісімнадцять років тому, але ніби зовсім інша, рідна, і в той же час незнайома. Вона була моєю єдиною близькою людиною, і зараз я, як ніколи гостро, відчуваю біль втрати. Чому не шукав її раніше? Чи потрібен їй тепер такий друг?

— Мабуть, почнемо з учительської! — вона крадькома посміхається, і на душі раптом стає тепло. Іду за нею, не розбираючи дороги, не помічаючи нічого навколо. На превелику силу змушую себе відвести погляд від її профілю, коли дівчина представляє мене колегам і йде ставити журнал на полицю. З її вуст навіть моє ім'я, Максим Сергійович, звучить по-особливому. "Сергійович", подумки хмикаю. Колись, будучи напідпитку, подруга кликала мене Масік, а я тримав її коси, поки вона блювала в туалеті.

Прогулюємося по будівлі під розмірений стукіт її підборів — актова зала, спортивна, бібліотека з безлюдним читальнею. Мені байдуже, і Яна це відчуває. Втома бере своє, ще й шлунок від голоду почав гризти ребра.

— Ходімо, нагодую вас! — вона дивиться на мене зі співчуттям, але мене це не дратує. Яні можна. Поруч з нею можу дозволити собі проявити слабкість, від неї не чекаєш удару в спину. — Гадаю, Матвій Анатолійович не погладить мене по голові за спонсора без тями від голоду! Та й тягнути вас в медпункт нікому! Як ставитеся до громадського харчування в шкільних їдальнях?

— Не боїтеся так зі мною розмовляти? — роблю крок до неї, нависаю м’язистою брилою над тоненькою, тендітною фігуркою, але вона витримує. Погляд-бритва впивається мені під шкіру, він у неї гострий, як ідеальний інструмент хірурга, та здатний відокремити удаване в людині від істинного. Здогадується, ні, чітко знає, що я тут не з добрих спонукань і розпинає мене за це, але і я — не промах: бачу біль, який так старанно намагається приховати, запечатати всередині себе, щоб ніхто не здогадався, що вона зломлена. Що за покидьок скривдив тебе, Яно? Чому під удар потрапляє перший зустрічний?

У тому, що дівчина мене не впізнала, я впевнений на сотню відсотків. Навпаки, перебуваю в передчутті моменту, коли вона розкриє обійми для давнього друга.

— А повинна боятися? — дівчина прикриває іронічні репліки миловидною посмішкою, і приємне томління розливається у грудях. Калініна виросла, і їй, як будь-якій красивій жінці, нотки стервозності личать. Якийсь внутрішній вогник запалює все. — Чи любите, коли перед вами плазують?

Не відповідаю, довго дивлюся на неї. Вирішую змінити тему, бо кров яро приливає до іншого органу, і мене ось-ось понесе не в той степ. Занадто гарна, щоб не помічати цього.

— Що у вас сьогодні в меню?

— Зараз дізнаємося! — знизує плечима у відповідь, веде до їдальні, а сама поглядає нишком — не очікувала, що спонсор Максим Сергійович так швидко змінить тактику. По очах читаю, приємно здивована.

Бажання повернути минувщину відступає. Ми — вже не ті Яна і Макс, що були вісімнадцять років тому. Як раніше не буде, а наші спогади занадто крихкі та прекрасні, щоб зіпсувати їх незграбними спробами все відновити. Мене охоплює хлоп'ячий азарт: чи вдасться побудувати з Калініною щось нове, взявши сьогоднішній день за точку відліку? Чи справді в наших тілах живе одна душа?

По їдальні розноситься мелодійний голос, круглобока кухарка в синьому фартусі натирає столи і наспівує собі під ніс. Помітивши нас, вона кидає своє заняття і радо зустрічає завуча:

— Яночко Володимирівно, а ми на вас вже зачекалися!

— А я от не одна! Гостя до вас привела! — підходимо ближче, Калініна нахиляється і щось шепоче співробітниці на вухо. Неважко здогадатися.

— Завжди раді! Такий стіл зараз накриємо — пальчики оближете, аж губи злипнуться! — розуміюче посміхається червонощока жінка і широкими кроками прямує до кухні. Вишуканих страв не чекаю. У їжі я не особливо вибагливий, та й стан вже на межі — буду радий поліно вкинути у шлунок — але як же приємно помилятися! Через десять хвилин стіл ледве витримує кількості посуду — і перше, і друге, і десерт з компотом. Все свіже, гаряче, тарілки ледь не димлять. Годують в ліцеї по-царськи, а нас з Яною, ніби на забій. Вона їсть акуратно, як птаха, і з розчуленням дивиться, як я, повісивши піджак на спинку стільця і ​​засукавши рукава сорочки, старанно працюю ложкою.

— Переманю вас до себе в компанію! — не втомлююся нахвалювати вправні руки, коли кухарка особисто підходить прибрати посуд. Калініна усміхається і зиркає на мене суворо:

— Не в мою зміну, Максиме Сергійовичу!

— Що ви, Яно Володимирівно, вам теж бонус належить! За наводку на такого цінного кадра! — після ситного обіду я перебуваю в доброму гуморі, відкидаюся на спинку стільця, чарівно підморгую Калініній.