Розділ 1. Яна (1.2)

Навчальний день добігає кінця. Мені вдалося опанувати себе, натягнути благодушну маску і не виносити емоції на огляд оточуючих. Особисте життя не повинно відбиватися на учнях. Не маю морального права.

Відпустивши клас на перерву, йду відносити журнал в учительську. Посеред коридору мене, ніби цунамі, наздоганяє донька. Похитуюсь на підборах, коли вона хапає під руку та шепоче, сяючи задоволеною білозубою посмішкою:

— Мамо, можна мені сьогодні ввечері в кіно піти? Уявляєш, Майоров покликав! Влад. Це той, з одинадцятого "Б". Ти у них німецьку викладаєш. Я мало не гепнулася без свідомості, коли він підійшов. Можна, так?

Віка впивається нігтиками в моє передпліччя, вона нетерпляча, відчуваю, як дочку трясе від перезбудження. Заборонити не можу. Не тому, що не пробачить, довіряю беззаперечно. В свої п'ятнадцять вона довела, що заслуговує на довіру. Мружуся, розтягуючи катування. Донька прикушує нижню губу, уважно стежить за щонайменшою зміною на моєму обличчі.

— Іди! — видихаю нарешті.

— Дя-якую, — старшокласниця скиглить від щастя і на радощах міцно чмокає мене в щоку, а потім звітує, випереджаючи усі банальні питання та настанови. Відколи я стала така передбачувана? — До десятої повернуся! Телефон заряджений, але, будь ласка, пиши повідомлення. Дзвінки в крайньому випадку, я ж не маленька! І даси грошиків?

Для мене вона завжди маленька, але я намагаюся не заважати їй дорослішати.

— А грошики тобі навіщо? — жартівливо цокаю язиком.

— Сама за себе заплачу! — категорично заявляє моя зменшена копія. Іноді гляну на неї, ніби в дзеркало подивилася. — Нехай не думає, що я повелася на те, що він — мажор. Не буду за ним бігати, як всі інші. Він, звісно, класний, але і я себе не на смітнику знайшла. Ти мене не так виховувала! — юна маніпуляторша розігрує козир, і я таю від її свідомості.

— На карту відправити?

— Мамо, ти найкраща! — вона притискається до мене на секунду і продовжує тараторити зі швидкістю кулеметної черги. — Я тоді бігом додому, треба голову помити, коли буду виходити, напишу. Або ти до шостої повернешся?

Що відповісти не знаю. Засиджуватися допізна увійшло в звичку. Плювати, що останній день робочого тижня і всі розбігаються, як щури з тонучого корабля.

— Постараюся! Все, йди давай! Могли воду гарячу відключити.

Здається, бачила в ліфті оголошення, але дата вилетіла з голови. Зазвичай я в курсі всіх подій, зібрана, методична, але зараз... Після зради чоловіка я, наче риба, яку хвилею викинуло на берег. Смикаюсь, хапаю повітря ротом, але продовжую задихатися.

Треба вже упокоритися і жити далі, але я не можу. Образа та біль поглинають мене, змушують кожну ніч крутитися в ліжку до світанку. Доводиться пити таблетки снодійного, щоб підтримувати видимість нормального існування при світлі дня.

Середньостатистичні чоловіки заводять собі коханку на стороні, або навіть дві. Мій колишній завів повноцінну сім'ю, навіть дитину встиг зробити і вдало приховував це протягом чотирьох років. Чи то я сліпа, чи то дійсно почуття між нами випарувалися. Хоча, якщо так, чому мене досі трясе від однієї згадки про нього?

Тіло кидає в тремтіння, перестаю себе контролювати. Забуваю, що в руках журнал і з гуркотом роняю його на підлогу. Добре, що Віка побігла додому і не бачить мене в такому стані. Заради неї та Сашка я повинна залишатися сильною, навіть якщо душа вся в тріщинах і загрожує в будь-яку секунду розлетітися на мільйони уламків.

— Яно Володимирівно, а ви-то нам і потрібні! — здригаюся, почувши за спиною бадьорий чоловічий голос. Директор. Самотній чоловік, тому не по роках діяльний. У вівторок після цієї фрази я майже годину стояла босоніж на драбині — перевішувала фотографії на дошці пошани. Боюся уявити, що він придумав цього разу.

Нахиляюся, піднімаю журнал і притискаю його до грудей. Я повинна показати керівнику, як піклуюся про шкільну святиню — святиню, яку вже рік не можемо замінити електронною версією — обертаюся і завмираю. Матвій Анатолійович не один. Поруч з сивим чоловіком стоїть моложавий брюнет в чорному костюмі з голочки. Роздивляюся його, а незнайомець продовжує витріщатися туди, де тільки що була моя кругленька дупця. Замість того, щоб розгнівано блиснути очима, зніяковіло усвідомлюю, що набрала декілька кілограм, тому спідниця сидить щільніше звичайного. Звинувачувати себе в цьому не збираюся, процес розлучення тягнувся довгих три місяці — потрібно було якось справлятися зі стресом. Їсти солоденьке виявилося легше та приємніше, ніж ходити на йогу... але досить про мене.

Брюнет. За два кроки дівоча мрія, вирізана з глянцевої обкладинки. Він світиться, як ідеальна проекція, а я раптом відчуваю, що моя блузка жовтувата для такої зустрічі. Скільки вона вже в моєму гардеробі? Запрала її до неможливого, по-хорошому час би замінити. А ось ще на лівій туфлі злегка збитий носок, довелося замальовувати, але пара брендова, дорога, шкіряні робочі конячки, як їх ласкаво називаю вранці — протримаються ще кілька семестрів.

— Знайомтеся, це Максим Сергійович, наш спонсор! — директор заповнює незручну паузу, але я не встигаю оволодіти собою.

— А в якому класі ваша дитина? — видаю замість ввічливого вітання. "Ганьба, Яно! Ти доросла жінка, стеж за собою!", благим матом волає внутрішній голос.

Мені тридцять п'ять, я розлучена та ще й з двома дітьми — зайвий раз смикатися ні до чого. Такі, як цей Максим Сергійович, не беруть машини з пробігом, а я і бита, і фарбована.