Розділ 1. Яна (1.1)

Середина третього уроку. Кидаю перевіряти журнали відвідуваності і мовчки виходжу з учительської. Відчуваю, як колеги проводжають мою спину здивованими поглядами, але мене це не хвилює. Неспішно спускаюся сходами на перший поверх, плентаюся далі, не розбираючи дороги. Навчальних класів тут немає.  Шкільні коридори, як і належить в цей час, пустують.

Мені б тішитися порядком, але гучна тиша застигає зненацька, змушує залишитися наодинці з похмурими думками, яких в моїй голові розвелося предостатньо.

Ноги приводять до запасного виходу близько гардеробної. Той виявляється не замкненим — і в інший день я б обов'язково пішла поставити завгоспа до відома — але сьогодні непомітно вислизаю назовні, на залите весняним сонцем шкільне подвір'я. У ніс б'є п'янкий аромат квітучих яблунь. Вдихаю холодне повітря на повні груди й зіщулююся, коли різкий порив вітру раптово дме в обличчя. За ним слідує ще один, і ще. У тонкій блузі мені холодно, проймає до кісток. Шкодую, що не здогадалася схопити джемпер зі спинки стільця, але повертатися не збираюся. Просуваюся за ріг будівлі, сподіваючись сховатися від протягу.

Повертаю — і натикаюся на холодний погляд кристально-блакитних очей.

— Майоров... — видихаю розгублено і вперше не знаходжу, що сказати учневі.  Відчуття, ніби не я, мене спіймали на "гарячому". Хлопчисько в зім'ятій шкільній формі сидить на бордюрі й байдуже знизує плечима на моє німе запитання.

— Яно Володимирівно! — він салютує запаленою цигаркою у відповідь та, не соромлячись, робить чергову затяжку. Що ж таке сталося, що навіть поява завуча не справила на нього належного враження? Відмираю. Притримуючи тканину вузької спідниці на стегнах, опускаюся поруч з ним.

— Пригостиш цигаркою?  — переглядаємося. На його обличчі знову ні грама подиву.

— Палите?

— Останній раз, напевно, в твоєму віці… — не уточнюю, що перший і тоді ж останній.

— А зараз... — він з розумінням киває і, привідкривши, простягає мені пачку, що ледь встиг почати.  Опускаю очі — міцні, з вугільним фільтром. — Кепсько?

— Кепсько! — погоджуюся. Витягаю цигарку, чекаю, поки Влад підкурить її запальничкою. Роблю затяжку і заходжуся кашлем з незвички. Переглядаємося знову, глухо сміємося.

Сидимо. Дарма, що я — викладач іноземних мов, завуч з виховної роботи, номінант на звання "Вчитель року", а він — мій учень. Ех, якщо колеги побачать — кулю дадуть. Вилечу з ліцею, як пробка від ігристого.

Майоров випускає дим і відвертається. Згодом, на мої плечі лягає щільна тканина форменого піджака. Коротко киваю на знак подяки, не в силах вимовити ні слова. Дивне почуття охоплює: лишень шістнадцятирічний юнак, а може подарувати стільки турботи за кілька хвилин. Згадую, як чоловік вкривав мене ковдрою. "Колишній законний чоловік", нагадує внутрішній голос й такий гіркий присмак у роті одразу. Позавчора відбулося останнє слухання, я вже цілих два дні в офіційному розлученні.

— Вони того не варті! — категорично заявляє Влад, гасить цигарку об асфальт та кидає в урну. — Жодні проблеми.

Мовчазно наслідую його приклад. Тільки в урну навіть не цілюся, все одно не влучу з такої відстані.

— Не варті! — повторюю луною. — Дякую, що склав компанію, — видавлюю слабку посмішку, але підніматися не поспішаю. Пауза затягується, але ніхто не відчуває незручності. Говорити не обов'язково, слова лишень все ускладнюють.

Посміхаюся, ледь чутно пирхнувши. Завуч і неповнолітній випускник курять на задньому дворі — злостивцям варто лише чиркнути сірником, щоб спалити мою кар'єру дотла. Не так багато у мене залишилося, крім неї.

— Не бійтеся, це залишиться між нами! — заспокоює мене Майоров. Скільки чоловіка в цьому хлопчику.

— Вважаєш, мені є чого боятися? — можливо, раніше подібна ситуація привела б мене в жах, але зараз... я ніби стою на краю прірви і байдуже чекаю, коли хто-небудь зіштовхне вниз. Мені більше нема чого втрачати. Замовкаю на півдумці.

— Ви не така, як інші вчителі! Я це давно помітив, з самої вашої появи, — він дивиться кудись у далечінь і говорить, ні секунди не сумніваючись, що я уважно дослухаюся до кожного його слова. — Ви сувора, але вам не байдуже. На відміну від більшості.

Не байдуже? Приміряю на себе. Можливо, раніше, але зараз... Я розгублена, збита зі шляху і не бачу жодного виходу. Мене мало що хвилює, крім внутрішніх мук й душевних ран.

— Таким, як ви, завжди є чого боятися, — продовжує Майоров, а моє серце падає в п'яти. Він має рацію, мені страшно. Страшно залишитися одній проти всіх, страшно втратити те, до чого звикла, страшно шукати нову себе. — Але страх — робить вас більш людяною. Головне, не дозволяти йому брати верх. Через п'ять хвилин дзвінок, варто повернутися, — він піднімається на ноги і простягає мені руку.

Приймаю її. Викидаю бичок, який нервово зім'яла пальцями, й обтрушую спідницю від пилу. Віддаю піджак власнику. На цьому боці вікон немає — сліпа зона — але варто нам вийти з-за рогу, як можуть з'явитися небажані свідки.

Мовчки доходимо до запасного виходу, піднімаємося на ґанок, Майоров галантно відчиняє двері. Добре, що через місяць Влад випуститься зі школи, бо інакше порушу власне правило і ходити йому в моїх улюбленцях.

Раптом він гальмує, а я розгублено обертаюся, очікуючи. Хлопець скидає рюкзак з плеча, нишпорить в ньому рукою, а потім дістає пачку цигарок та без жалю викидає в урну. Посміхаюся, відчуваючи гордість за цей вчинок.