Частина 15

Серафим

Коли Серафима оточила стіна полум’я, він просто закрив очі, сподіваючись нарешті отримати забуття. Всі колись зникнуть. То чому б не зараз? Втім полум’я стрімко змінило колір на сліпуче білий, оточуючи свою жертву сферою, що стрімко зменшувалась. Чергова в’язниця…

У голові мандрівника зазвучав спокійний голос матері Ореі.

– Вартовий, мандрівник, безліч досвіду, але досі дозволяєш собою керувати… Відпочинь, доблесний захисник життя. Вам обом варто трохи охолонути, а потім знову зустрітись.

–Не бажаю…– спробував заперечити Серафим, розуміючи, що втрачає себе під тиском чужої волі.

–Твої бажання вже враховувались. Проте ти не маєш сил їх контролювати, як не під силу то виявилось і вартовим Землі, – відрізала посередник Бетельгейзе і Серафим відчув, як його сутність стискається, перетворюючись в чистий концентрат енергії. Й це стрімке ущільнення до розміру цятки, відгукнулось звичним, після зустрічі з Дуллаханом, болем, одночасно змушуючи чоловіка усвідомити, що у його пам’яті була «сліпа зона». Що за новини? Звідки? Та воля матері Ореі не полишила часу на роздуми, а рвучко відкрила заблоковану ділянку. У свідомість Серафима рікою хлинули образи та спогади про час на Землі в ролі ув’язненого. Виявляється його пам’ять приховувала цілі життя, в яких він неодноразово зустрічав одну душу…

§§§

Він крадеться густими джунглями в пошуках найнебезпечнішого мисливця – ягуара. Для того, аби підтвердити своє право стати вождем племені, не достатньо бути сином вождя, потрібно довести свою силу і вбити царя джунглів. Тим паче, якщо цей звір вбив твого батька.

Він гарно підготувався до цього бою. Натер тіло спеціальним настоєм трав, вимочив в ньому ж пов’язку на стегнах, зібрав волосся в косу, натер жиром. Він нечутною тінню прямує лісом і завмирає біля водопою. Тут. Він чекатиме тут.

Довготривале очікування нагороджене і воїн жбурляє списа в хижачку, яку видав ледь помітний рух листя. Влучив! Втім поранений звір кидається на мисливця й вони починають смертельний танок. Удар і кігті пропахали його плече, ще один – і він вже ледь стримує пораненого звіра, що навалився всією вагою. Та на щастя є ніж. Обсидіановий клинок батька, за смерть якого він заприсягся помститися. Жага помсти затоплює свідомість і вістря зброї знаходить серце хижачки. Звір завмирає, а воїн,  переповнений емоціями тріумфу, піднімає  плямисту морду, аби поглянути у ненависні очі переможеного, а там... Бурштинові очі, з яких зникає життя, світяться розумом і … ніжністю.  Й заміть радості перемоги його раптово затоплює відчай і туга…

§§§

Інше життя. Він –  загартований в боях воїн невеликого загону розвідників. Їх помітили амазонки. Войовничі жінки вискочили з непримітного яру, як ураган, і миттєво оточили непроханих гостей. Розмова не задалася і ось вже йде кривавий бій. В запалі він схрещує зброю з однією воїтелькою. Випад, ще випад, оманливий рух і тієї миті, коли його меч вже стрімко летить до дівочої шиї, він зустрічає її погляд. У цих величезних очах лють, біль і… золоте світло. Знайоме до болю … Від неочікуваності він уповільнюється, дає їй можливість ухилитись й пропускає удар… Подив ледь чи не перекриває біль від сталі, що врізалась в його плоть.

§§§

Кров, дзвін мечів, стони, крики. Він проривається крізь гущавину розбійників до зв’язаної дівчини. Він не знає її імені, роду, племені… Та ці очі. Він вже точно бачив ці очі. Йому потрібно врятувати її і побачити їх знову! Чиясь стріла встигає раніше…

–Хто ти!!? – чомусь це питання йому важливіше за власне життя. Він падає на коліна перед вмираючою, зазирає у очі, з яких стрімко витікає життя і виє вовком від болю, туги та безсилля.

§§§

Пісок, караван, до гарему везуть чергових рабинь. Він десять років був вірним воїном свого султану, та зустрівши дівчину, в очах якої йому щоразу вважалося бурштинове сяйво, забуває про все.  Але дівчина куплена для султана… В них різна мова, різна віра, він для неї ненависний вартовий, кат, а вона… Хто вона для нього він і сам не знає, та допомагає полонянці втекти, покидає заради неї все, що мав у житті, перетворюючись на зрадника і втікача.

Спекотні дні й холодні ночі їх подорожі пустелею були наповнені її підозрілістю, спробами вбити, і страхом, що занадто повільно перетворюся на довіру. А потім було галасливе портове місто і дурна куля в його серці. Випадковість… Він пам’ятав її розпач і свій відчай від того, що було так мало часу, аби порозумітись. Та вона житиме – і це головне…

§§§

–Ти інша! – кричить він, вихопивши батога з рук розлюченої аристократки. Дівчина в довгому вбранні рвучко розвертається і наступний удар отримує він. Вона втратила батька й брата через підісланих вбивць. З усієї сім’ї він, випадковий гість в домі, врятував лише її. До цієї миті він з  дочкою свого партнера не встиг і кількома фразами перекинутись. Проте ще ввечері вона була ніжним веселим створінням, від якого завмирало серце, а зараз шаленіла, як скажена фурія. Слуги, що зараз  плазували перед нею,  ухиляючись від ударів, скоріш за все нічого не знали про вбивць.

–Іншою я стала цієї ночі, втративши всіх кого люблю!  – крикнула вона йому в обличчя, висмикуючи свою зброю.