Частина 14

Віка

Коли Вікторія прокинулась, в кімнаті панувала напівтемрява, підсвічена лише різнобарвними космічними пейзажами, що неспішно пливли усіма поверхнями. Дівчина деякий час роздивлялась ту красу, намагаючись зрозуміти, чому деякі зображення видаються знайомими, а потім згадала фотографії з телескопу Хаббл, які знаходила в інтернеті. Не таке вже людство й обмежене. Принаймі красу далеких зірок має змогу побачити. Взагалі симпатичний тут «нічник». Оточуючі галактики й туманності здавались реальнішими за ліжко, на якому Віка лежала. А деякі обриси космічних краєвидів дівчина навіть знала, бо мала звичку не лише дивитись фото, а й супровідний текст читати. Ось по стелі проплив рожевий дим туманності «Лагуна», потім на стіні проявилась страхітлива «Кінська голова», а ліжко й підлогу затопило буйство фарб «Крабовидної туманності». Наступним з’явилось якесь напрочуд яскраве скупчення зірок, потім візерункові хмари різнокольорового газу, а далі, крізь рожево-фіолетову картину невідомого куточку Всесвіту, проявилась велична галактика Андромеди. Це зображення Віка відмінно знала – нескромних розмірів плакат з ним висів на стіні її офісу кілька років. Проходячи повз нього кожен день, дівчина неодноразово ловила себе на думці, що одна з зірок на фото зайва, чи то випадково потрапила до кадру, чи то дизайнер замаскував нею якийсь брак. Стійке, нічим не підкріпленне відчуття, яким Віка ніколи ні з ким не ділилась. А от на зображенні, яке зараз розкручувалось на стелі, «зайвої» зірки не було. Цікаво.

Дівчина скривилась, відмічаючи, що її пам'ять працює останнім часом, як недолуга пошукова система з періодично зникаючим інтернетом, видаючи то давно забуті дрібниці, то типовий «білий акруш», то знання невідомого походження, відверто поцуплені з чийогось чужого архіву.

Віка сіла, потягнулась. Приміщення миттєво залило м’яке світло, замінивши космічні пейзажі смарагдовим небом з ледь помітними білими хмаринками. Стояла повна тиша.

–Так, а де всі? – спантеличено протягла дівчина, намагаючись зрозуміти вже ранок чи ще глибока ніч. Тихенько вставши, вона зазирнула у сусідню, відгороджену матовою стіною кімнату за майже класичними дверима. Дивно було бачити тут двері, наче замовлені з каталогу «Епіцентру». І як ця адаптивна система готелю поєднала і виконала уявлення про комфорт чотирьох настільки різних гостей? А поєднала ж!

Фонг з Аелою спали на широкому ліжку у недвозначній позі. Схоже вони дійсно припали одне одному до душі. Чудово. Отже імерянці він сподобався не лише через вплив поламаної архаі, що мимоволі відправляє всіх до ліжка. Добре хоч не лікарняного. Цікаво, а куди подівся Серафим?

–Вже прокинулась? – почула Віка за спиною хриплий голос й аж підскочила від несподіванки.

–Серафим! Не можна ж так лякати! – зойкнула дівчина стрімко повертаючись до зеленошкірого чоловіка й перелякано захлопуючи двері до кімнати своїх друзів. За Вікою щось гримнуло та підозріло зашипіло.

–Архаі не сміши. Тобі це вдається набагато ефективніше, – хмикнув зневажливо чоловік, кинувши погляд за її спину.

–Дякую, сестричко, вмієш ти влаштувати приємне пробудження! – майже одночасно пролунав нервовий смішок Фонга.

Дівчина, озирнувшись, побачила як двері з частиною стіни стікають донизу, а  пара отряхується від пилу та дрібних залишків стелі, шматок якої лежав поруч з ліжком.

–Ой…

–Ото ж бо й воно, – хмикнув Серафим і, повернувшись до свого друга, додав, – Хоча тебе, вітре, лишень так і можна відволікти, коли ти тримаєш в обіймах прекрасну пані. Підйом. У вас за планом Бетельгейзе, якщо не помиляюсь. Я навіть необхідну амуніцію дістав.

–Ти записав нас? Так швидко? – відверто здивувався Фонг.

–Не зовсім. Я дістав дещо, здатне виконати заповітне бажання вашої трійці. Якщо ніхто звичайно не передумав. Ось це, – мандрівник дістав невеликий темний футляр і, відкривши його, продемонстрував яскраво-червоний кристал розміром з персик.

–Джаузін… захоплено видихнули одночасно друзі Вікторії. Між тим сама вона застигла, відчувши, що її зір знову «глюкнув», бо за спиною Серафима показувалось, наче встаючи з-за моря, величезне червоне сонце. Воно було фантастично-гарним, й пронизувало все і всіх. Світанок…

Оточуючий матеріальний світ вмить перетворився для дівчини в прозорі, ледь помітні перепони. Архаі, відчуваючи дивне піднесення, мимоволі простягла руку до світла, яке її неймовірно притягувало. Маленький, сяючий, як живе полум’я, кристал в руках колишнього Вартового спалахнув…

–Ні! – крик Серафима застиг, наче йому раптово вимкнули звук. Простір навкруги затопило багряне світло, яке витяглося у промінь, що сягнув ранкового світила на обрії. Всі, окрім Вікторії, завмерли, наче застиглі в бурштині мухи. А потім пролунав владний жіночий голос, який пробирав до кісток, чи на чому там нині тримався організм Віки.

–Доню моя, ти повернулась додому раніше… І прихопила кількох нещасних. Поспішаєш вшанувати Джерело своєю увагою та додатковим паливом? Що ж, постань переді мною.

Голос був спокійним, навіть трохи іронічним, проте звучав, як грім в епіцентрі тропічної бурі, й ніс беззаперечний наказ. Доки Віка думала, як реагувати на таке нахабство (ніколи не любила накази), простір навколо підкорився чужій волі та почав викривлятись й розжарюватись. У Серафима раптом почали вкриватись кіптявою ноги, у Фонга  – волосся, та й руки Аели, котра застигла у одвірку, підозріло  зблискувати, як вуглики в печі. Вікторія зрозуміла, що їх усіх кудись переміщують, і якщо вже саме переміщення так погано відображається на її друзях, то уявити, що буде з ними в точці прибуття, взагалі страшно. Та варто було про це подумати, як дівчина чітко усвідомила, що знає результат. Однозначний, до морозу по шкірі – без захисту ніхто з них не виживе. Вони згорять, як метелики над вогнищем, і не просто згорять тіла, розпорошаться на елементарні частини самі сутності, без можливості провернути фокус з дивовижним воскресінням. Звідки прийшло це знання часу розбиратись не було, потрібно було щось робити, й Віка не придумала нічого розумнішого, аніж уявити друзів частиною себе. Єдиної, яку оточуюче червоне світло не позбавив рухомості і до кого не виявляло підвищеної агресії. Промінь Віку просто підхопив, як гірський потік пір’їнку, й ніс, не особливо питаючи, що там собі думає дрібне нещастя. Але її супутників той потік відверто намагався «втопити». Отже варто оточити, захистити друзів своєю енергією, яка зараз почала пульсувати, ніби велике дивне серце, зібране з величезної кількості сяючих променів.