Частина 11

§§§

Вартові Аллеї дійсно їх дуже ввічливо зустріли, попри те, що разом з кількома імерянами саме «латали» свій «поліцейський відділок». Віка, доки йшла з Фонгом знайомим маршрутом, зачудовано спостерігала, як утворений розгардіяш, поступово закриває якась скляна матово-біла стіна, яку наче розпилювали троє чоловіків з чудних пульверизаторів.

 Побачивши, що до них знову прямує «хаос на ніжках» на ім’я Вікторія, всі відволіклись і, схоже,  в першу чергу відверто пораділи наявності одягу на недоархаі. Дівчина мимоволі хмикнула, відмітивши їх з нею солідарність в даному питанні.

Вислухавши звернення Фонга, Вартові розсипались у ввічливостях і оперативно передоручили нелогічну парочку своїй помічниці – місцевій жительці. Навіть допомогти відбудувати зруйноване не запропонували. Молодці. Бо чи вийшло б то у Віки велике питання, а от ще щось  угробити, вона цілком могла.

Висока дівчина в сріблястому вбранні, назвалась Аелою, і, вражаючи Віку ніжно-зеленим кольором обличчя та бірюзовим, коротко стриженим волоссям, провела відвідувачів у простору скляну кімнату більш за все схожу на нутрощі якоїсь смарагдової скриньки. Зелена скляна підлога, стіни, стеля, розсіяне світло без помітного джерела, кілька крісел, що нагадували великі водяні краплі (прозоре, як вода і пружне наче гума) столик у вигляді перевернутої краплі, котру сплюснули зверху. Віка деякий час просто «зависла» намагаючись зрозуміти, як стоїть на тонесенькому «хвості» ця загадкова конструкція.

Запропонувавши гостям присісти, помічниця місцевої поліції розгорнула прямо в повітрі перед ними шість великих прямокутних, схожих на бджолині стільники, екранів і, схиливши голову на бік, поцікавилась.

–Вас полишити чи супроводити по необхідним базам даних?

–Полишити, – сказав Фонг.

–Супроводити, – одночасно з ним кивнула Віка, бо тонкі, напівпрозорі екрани, що висіли перед нею, підозріло нагадували надскладну систему даних якоїсь навороченої державної установи, а Віка і у своєму світі була посереднім користувачем комп’ютеру. Ні, типовими офісними програмами користуватись звичайними вміла, й навіть деякими не зовсім офісними, на кшталт « PRO»100» чи «Vegas», але варто було комп’ютеру почати сваритись, як одразу бігла за коханим, при появі якого вся техніка миттєво виправлялась і робила все, що її просили.

– Я сам впораюсь, а моїй супутниці допомога не завадить, – уточнив Фонг, ігноруючи відверте здивування Аели. Здається дівчина очікувала від них іншої поведінки. Та вона швидко опанувала себе і присівши поряд з Вікторією, спитала.

–Як скажете. Що саме вас цікавить?

–Архаі. Все про них. – сказала гостя, – А ти братику, поки що займись своїм другом.

–А-а-а…Добре, як скажеш, – чоловік кивнув, ковзнувши відверто зацікавленим чоловічим поглядом по Аелі і, прикріпивши до пальців якісь сірі крапочки, розміром з гривню новенького зразка, відгородився від жінок. Він просто вигнув три екрани, розташувавши їх навколо себе півколом, створивши таку собі напівпрозору стіну. Тим часом «гід» Вікторії, так само прикріпила чудні крапочки й замелькала пальцями над зображеннями. Перед очима архаі понеслись невідомі символи, зображення.

– Вам завантажити напряму чи тут подивитесь? – спитала Аела.

–Тут… Лише трохи сповільніться і коментуйте, – кивнула Віка, роздивляючись на одному з моніторів фотографію жінки з золотою шкірою, суворими рисами обличчя, короткою вогняною зачіскою і у вбранні, більше за все схожому на купальник з мідного дроту з додаванням великих рубінів. – Ось це наприклад, хто?

–Бестія. Одна з найсильніших та найбезжальніших представників архаі. Легенда.

–Гм, от на неї я зовсім не схожа, – знизала плечима Віка, подивившись на своє відображення в одній зі скляних стін, та згадавши що якось схоже її іменувала загадкова Махкум, з якої власне і почалась вся ця божевільня. –І де вона зараз?

–Сестричко, не став дурних питань. Така  персона, як Бестія, точно звіт про щодо своїх переміщень Вартовим не відправляє, – озвався з-за «ширми» Фонг.

–А шкода… Ну нехай.

–Що саме ми шукаємо про архаі? – уточнила Аела, здивовано переводячи погляд з чоловіка на Віку.

–Штрафників, дивних, зниклих, мертвих.

–Оу…–Аела кинула на Віку переляканий погляд. – Такого в нас небагато.

–Небагато – більше, аніж нічого.

–Гаразд, – кивнула дівчина й почала розкривати купу вікон з інформацією. – Це ж треба, виходячи з наявних даних за останні кілька пульсацій джерела серед знищених дійсно є архаі! – схоже щиро здивувалась Аела. – Якась юна Файра. Загинула на одній з підконтрольних архаі планет під час нападу Соукоянт.

–А це що за звірі? – уточнила Віка.

– Ось. Авангард Дуллахана. Монстри, що харчуються енергією сутностей…– промовила з відвертим жахом дівчина, розкриваючи зображення.

– Яка краса. Не пощастило нещасній зіштовхнутись з космічними вампірами. А Дуллахан, я так розумію граф Дракула галактичного масштабу? – хмикнула Віка, роздивляючись фото тих самих Соукоянт, що нагадували темні шарові блискавки, які летіли над якоюсь рівниною без жодних ознак життя. Картинка викликала стійкі неприємні асоціації, хоча нічого відверто страшного в ній не було.