Частина 10

Віка

 Так, Віка, тримай себе в руках. Спину вирівняти, руки опустити, дивитись вперед. Волосся. Загорнутись би зараз в нього, прикривши все, що хоч мінімально має бути прикрито. Ні, Серафим сказав не можна – не так зрозуміють. Добре, зберемо його у високий хвіст і уявимо себе амазонкою. Вони наче голими не бігали, але навряд чи подібного б дуже злякались. Вони ж були жіночки не з лякливих. Так, з волоссям розібралась, а от щось в частині амазонок свідомість буксує. Ще й ці захолено-перелякані погляди, які відчуваєш шкірою. Караул! От сказав би їй хто, що вона йтиме оголеною у будівлю поліцейського відділу іншої планети та цивілізації – вона б не лише не повірила, навіть, як жарт таке не розглядала б! А може Серафим пожартував? Він же той ще монстр, та й її просто «обожнює», он як очима кожного разу зблискує. Що йому ті архаі зробили одному Богу відомо, та явно, як мінімум, печінку вигризли, якщо він на них такий злий. Ой, ні, мабуть не варто відволікатись та злитись, бо ось ці вогняні острівки під ногами, якось занадто підозріло виглядають. Судячи з іншої частини дороги, планом даного міста подібні калюжі не передбачені.

Вікторія спробувала не відволікатись на дорогу, тим паче, що одна стіна високої скляної будівлі  місцевої «поліції» м’яко розсунулась і з приміщення вийшли, вистроївшись у якийсь почесний караул, кілька нестерпно сяючих створінь.

Жах, варто було хоч окуляри якісь у зеленомордого попросити. О, перестало різати очі. Чудово. Цікаво чому? А втім – не важливо. Головне, що яскравість зменшилась і вона тепер може роздивитись цих дивних Вартових. Бо вони були дійсно дивні. Сяючий уламок чогось схожого на гірський кришталь, оточеного рухливими променями. І таких вісім персон. А вперед виступив дев’ятий. Як воно ходить, коли в нього нічого схожого на ноги немає?

Скроні Вікторії трохи запульсували і вона почула відверто чоловічий голос. Хриплий такий, наче  в Вартового горло болить. Цікаво, воно в нього взагалі є?

– Що бажає представниця прекрасної раси? – а спокійний голос, наче перед нею такий собі поважний керівник пристойної корпорації, а не ця мрія митця- містика.

–Мого супровідника. Ви його в мене нахабно забрали, – так, головне не панікувати і імітувати впевненість. Уявимо, що просто завітала в кабінет шефа з якимось буденним робочим проханням. Ну одяг десь трішки забула, з ким не буває?

–Ви помиляєтесь. Ми не могли посягнути на супровід архаі, – спокійно відповіли їй. Віка трохи розгубилась. Вона не була впевнена, що Серафим правий. Та варто їй було подумати про те, що потрібні хоч якісь докази того, що Фонг у цих дивних створінь, як у неї наче на мить увімкнувся якийсь рентген-зір і дівчина буквально побачила напівпрозорий образ свого друга всередині споруди, за спинами Вартових.

–І попри це він там! – обурено махнула Вікторія рукою і частина будівлі ухнула донизу розтопленою калюжкою, зблиснувши бризками рідкого скла. Віка поспіхом опустила руку, намагаючись не видати свого розгублення. Вона не збиралась нічого руйнувати, лишень трішки рознервувалась.

Істоти, що стояли перед нею не зробили жодного руху, а от з «пролому» невпевнено визирнув «братик».

–Фонг! – радісно усміхнулась Віка і тут же роздивилась, що чоловік виглядає не дуже добре. Краще звичайно, аніж та горіла головешка, яку вона останнього разу спостерігала, та все одно сумнівно. Така собі усміхнена жертва Освенцима. – Що вони з тобою зробили!?

–Тихше сестричко, тихше. Світлофільтр, то звична процедура, не бушуй, – пробурмотів він, акуратно лавіруючи між залишками елементів інтер’єру. Схоже місцевому поліцейському відділку потрібен буде капітальний ремонт.

–Але ж ти виглядаєш, як в’язень концтабору! – обурилась Вікторія, вражено роздивляючись кістки чоловіка, що випирали під тонким білим комбінезоном.

–Все нормально. Не знаю що за явище ти називаєш, та припиняй сердитись, – поспіхом заспокоював її чоловік, обережно обходячи калюжу, що утворилась зі стіни будівлі, – і будь ласка не потрібно розпиляти Вартового, він непоганий хлопець, від інструкцій ні на крок не відступив.

–Що? –Вікторія перевела погляд на істоту, що стояла перед нею. Істота потьмяніла і досить швидко випаровувалась. Мовчки. Ой, дідько! А можна так само швиденько, але у зворотному напрямку? Вона ж не планувала тут нікого калічити, а тим паче перетворювати на туман, чи привидів.

–Кажу припини гніватись та поспілкуйся з Вартовими. Вони всього лишень виконували свою роботу.

–Вони тебе спалили! – обурилась Віка і Вартовий перед нею зблиснув, загрожуючи зовсім зникнути. Так, взяти себе в руки, спробувати уявити той чудний процес в іншому напрямку. О, ти диви, виходить! Як цікаво! Подумки можна руйнувати та створювати навіть представників закону? Дива. Тільки от небезпечно-непередбачувані до чортиків.

Фонг, акуратно обходячи Вартових, нарешті дістався Вікторії. Дівчина полегшено зітхнула і з занепокоєнням подивилась у знайомі бірюзові очі. Таки людська зовнішність на фоні оточуючого різноманіття, робила його практично рідним.

–Це ваш супровід? – почула вона знову голос Вартового.

–Так, це мій супровід.

–Вибачте нас за прикру помилку. Він не повідомив нам про свій статус, а ми не могли подібне запідозрити у настільки невідповідній сутності.

–Яка архаі такий і супровід, – пробурмотіла Віка, відволікаючись на Фонга. –Ти як, братику?