Частина 8

Вікторія летіла роздивляючись пейзаж і, разом з піщаними барханами, що мелькали під ногами, в пам’яті дівчини мелькали спогади її життя. Не занадто довгого та, потрібно визнати, цілком щасливого і точно вартого того, аби його повернути. Навіть якщо то «урок», вона згодна знову повернутись за «шкільну парту»!

Віка була єдиною дитиною в сім’ї. Розумниця, красуня, золота медаль у школі, вступ до столичного ВИШу, червоний диплом, залицяльники, вдалий шлюб, кілька цікавих місць роботи, дитина, знову робота. Зірок з неба вона не хапала, та те, що їй дозволяли взяти власна світла голова та цілком конкурентоздатна зовнішність, не впускала. Та не більше. Зайвий раз напружуватись, чи взагалі переступати через загальні моральні принципи, заради матеріального достатку чи кар’єрного зростання, дівчина не збиралась, бо ніколи не прагнула за будь-яку ціну «на Олімп». Навіщо? Життя до неї і так добре. Було, принаймні, до останнього часу… Може на голову не сипались мільйони, та Віка їх ніколи і не просила, відмінно розуміючи, що в кожної вершини своя ціна, а «небожителі» виглядають безтурботними і щасливими лише здалеку. Шалений успіх зазвичай ходить в парі або з безпросвітною роботою, або з брудом, або і з тим і з іншим, та ще й людська заздрість завжди масла у вогонь підливає. Бо ж більшості здається що «багатим та знаменитим» занадто зручно на тій пательні танцювати, а не вклоняються вони всім і кожному не тому, що п’яти пече й зупинитись не можуть, а виключно через пиху.

Вікторію такі «чудова компанія і арена для виступів» не спокушали. Вона вважала обов’язковим в першу чергу співвідносити ціну та якість, а головне потрібність такого «товару», як успіх. Вона чомусь, попри непогані здібності, ніколи не мала занадто амбітних мрій, лише бажання довести собі, що щось може. Може отримати золоту медаль, червоний диплом, цікаву роботу. З початком дорослого життя, дівчина досить швидко зрозуміла, що працювати хоче там, де цікаво і комфортно, а зарплати просто вистачає, бо за «спокусливо-смачний заробіток», роботодавці мають звичку виймати всю душу, відправляючи додому живий труп, якому вже й гроші не в радість. Та й чоловіка Віка собі обирала не за статусом, чи маркою авто, а за відчуттям комфорту. Того, з ким почувалась коханою жінкою і особистістю, а не симпатичною лялькою, того, з ким цікаво розмовляти, але й мовчання є багатослівним, теплим, затишним. І нехай на весіллі її дружка нерозуміюче знизувала плечима: «що ти в цьому пролетаріаті знайшла?  Ні гаманця, ні статури», Вікторії було байдуже. Вона була впевнена у виборі, і не помилилась. Її сімейне життя було щасливим, на відміну від шлюбу тієї ж дружки, котра завжди шукала ідеального лицаря на білому мерседесі. Лицарі в неї наче були пачками, мерседеси давно змінились теслами, а от з щастям подруга досі їздила різними маршрутами. Хоча стільки сил та зусиль на пошук чергового чоловіка витрачала, що Віка вже б застрелилась, від подібної активності. Взагалі лінь Вікторії, та небажання зайвий раз напружуватись в гонитві за понтами чи додатковими благами, була помітною рисою характеру та улюбленим приводом для жартів серед друзів. Навіть шеф Віки часом сміявся і на питання колежанок по роботі, «чого б тобі, Вікуся, не змінити імідж, проекспериментувати, прогулятись магазинами?», відповідав за Віку – Їй лінь!». І був не далекий від істини.

А ще відмінною рисою Вікторії з дитинства була «холодна голова». У школі це дуже радувало вчителів та батьків, в інституті – викладачів. І лише сама дівчина з часом почала щиро заздрити тим, хто міг відправитись на вечірку, а потім з відвертою цікавістю протягом тижня відновлювати спогади про  веселу ніч. Віка так не могла, не вміла. Якийсь внутрішній страх зробити щось, що вже не можна буде виправити, її завжди зупиняв. Від зайвого спиртного, бажання спробувати наркотики, цигарки, можливості опинитись у ліжку з незнайомцем. Батьки та друзі її поважали за розумність, а вона відверто шкодувала, що до путя не вміє веселитись, відпускати гальма і нестись життям без зайвих думок. Та життя схвально приймало у жертву її нереалізоване божевілля, нагородивши міцною родиною, непоганим  матеріальним статком, нормальним здоров’ям. Невелика ціна за тихе, та від цього не менш цінне щастя. Головне це ж не скільки в тебе є, а – щоб вистачало. Вікторії зазвичай вистачало, а те, чого не вистачало, перетворювалось у чудовий стимул рухатись далі. Азарт, при правильному дозуванні, надає життю достатньо фарб.

Лише та дивна безпідставна осіння депресія вибивалась з загального фону. Просто так, на рівному місці, на Віку хандра ніколи не нападала. Зазвичай причину поганого настрою вона завжди чудово ідентифікувала. Це могла бути невдача на роботі, завдання, що не піддалось вирішенню з першої спроби, сварка з кимось, тобто – щось конкретне, що вирішувалось, варто лишень зібратись, зосередитись, та кинути всі сили на причину поганого настрою. Окрім того, в подібних випадках Віка зазвичай «впиралась рогом», злилась, іноді перетворюючись на відверто скажену фурію, але не впадала у прострацію. Вона чудово знала, що при правильному настрої будь-яка проблема розкатувалась у млинець і подавалась до столу, як вишукана страва! То що ж її спонукало піти за дивною незнайомкою? Який чорт вселився? Все життя бути зразком розсудливості і пустити все коту під хвіст, заради трьох кроків під маною п’янкої свободи! Та чи свободи? Схоже то був чийсь дурний гіпноз. Але чий і навіщо? Кому потрібна така сіренька мишка? Скромна особистість, що знаходиться від вселенських розборок далі аніж мураха, від проблем людства. Та вона навіть політику в країні не полюбляла обговорювати, не те що претендувати на роль якоїсь доленосної пані! То навіщо висмикувати таку дрібну непримітну комаху, ліпити з неї отруйну гюрзу вселенського масштабу і закидати невідомо куди? Який в цьому сенс? Це ж якась страшенна помилка? Ну яка з неї архаі? Та вона ж навіть пристойно вередувати не вміє!