Частина 6

--Світлоносна Архаі…– линуло мелодійне звернення, адресоване явно Вікторії. Його можна було б сприйняти навіть за шанобливе, аби одночасно дівчина не почувалась пришпиленим метеликом. Тож в даній ситуації це більше нагадувало знущання.  – Віддай його нам… Він винен…

–Нічого не знаю. Нікого не віддам! – вперто мотнула головою Віка. Здати Фонга і Серафима на поталу відверто хижому світлу їй здалось неприпустимою зрадою.

–Ми шукали його. Він порушник…

–Ні…– дівчина покосилась на Серафима, що почав приходити до тями, підозрюючи про кого йде мова. Фонг втікача-злочинця нагадував не більше, аніж рожевого кролика.

–Ворог…Він ненавидить тебе… Він небезпечний…

–Не вірю… І взагалі – сама розберусь! – з задвірок свідомості поповзла притаманна типовій матусі поведінка: «Геть руки! Моя дитина, сама й визначусь, чи варто її карати». Червоношкірий монстр, звичайно, рідну дитину жодним чином не нагадував, і взагалі той ще гад, але… Віддавати його незрозуміло кому, вперто не хотілось. Вся її сутність чомусь повставала проти цього.

–Ми хочемо допомогти. Дозволь нам допомогти…

–Допомагайте, – з готовністю відгукнулась Віка, намагаючись відволікти голоси від друзів, один з яких вже навіть почав демонстрував ознаки життя, замість передсмертних конвульсій. Принаймні почав мотляти головою, не як лялька з ганчірок, а більш скоординовано. – У вас є відповіді на мої питання: хто я, чому тут опинилась і як мені повернутись додому?

У вухах дівчини почав наростати шум, схожий на радіоперешкоди в ефірі.

–Ми можемо дізнатись у кого можуть бути…– через деякий час прозвучало крізь музику.

–І у кого?

–Архаі! – голос Серафима зазвучав страшенним дисонансом в порівнянні з тими, іншими. Як дряпання дикуном кісткою по каменю, під час концерту віртуоза-скрипаля. Віку здивували власні асоціації та їх неочікувана образність. Звідки офісному працівнику XIX сторіччя знати з яким звуком шкребе кістка по камінню?!

--А? –дівчина, скривившись, сфокусувала погляд на Серафимові, що стовбичив перед нею, похитуючись, як п’яний. І коли тільки встати встиг, монстр нещасний?

--Переміщуйся! – видихнув він.

--Що? – Віка спантеличено роздивлялась чоловіка. Легко йому казати. Добре, судячи з вигляду, не дуже легко, але це ж треба – тільки прийняв вертикальну позицію і одразу керівника вдає! От тільки геть недолугого, бо не враховує необізнаність персоналу!

--Швидко! Куди завгодно! Переміщуйся! – шипів розлюченою гюрзою Серафим.

--Як? – від обурення в голову дівчини навіть не прийшло жодної триповерхової конструкції, аби послати цього «генія» з такими «простенькими» вимогами. Тож вона озвучила найлогічніше питання, в сподіванні, що «демон» швиденько все пояснить. Та де там…

--Та що за дурні питання! – червоношкірий явно нічого пояснювати не збирався, а схоже відверто злився. Кретин. Чим це допоможе?

--Я не знаю, не вмію…– Віка заперечливо мотнула головою, відчуваючи, як наростає неприємний шум у вухах, та й спина почувалась не найкраще. Схоже звичним «Пантенолом» після такої «сонячної ванни» не обійдешся. Халепа.

--Ти довго не витримаєш прямий тиск Вартових! – в очах репетуючого йолопа читались відверта паніка і лють. О, а паніка то щось новеньке.

--Друже…– Фонг теж наче приходив до тями і, трусячи головою, намагався встати. – Допоможи підійти… Є ідея.

Серафим кинувся до чоловіка й, піднявши його, підтяг до Віки. Фонг взяв дівчину за руку і все ще  спираючись на Серафима, ледь чутним голосом мовив, щось стискаючи в іншій руці, – Аллея…

По долоні красеня проскочила маленька, ледь помітна, блискавка, а потім раптом весь оточуючий простір зібрався в одну цятку, відгукнувшись у Вікторії неприємним уколом десь всередині. Мить темряви, з хаотичним метанням незліченної кількості яскравих образів, і простір перед дівчиною знову розвернувся, полишивши їх трьох стояти серед рудих скель та піску невідомої пустелі. Віка похитнулась, краєм свідомості відмітила, що її підхопив на руки Серафим та прикрила очі, намагаючись вгамувати напад паніки і позбутись відчуття, наче її тільки но розібрали і склали, як пазлик. Стан був такий, ніби вона пробігла марафон і зараз просто помре, бо серце шалено калатає, ноги підкошуються, світ хитається, як в дитинстві після шаленої каруселі, а перед очима хаотично літають численні цяточки.

–Передостанній кристал використав…– з сумом мовив Фонг, знесилено падаючи на пісок.

–Ну й дурень!

–Вона б нас не винесла, – мотнув головою чоловік, розпливаючись перед поглядом Віки, яка спробувала відкрити очі. Схоже не варто так поспішати.

–Та вона це могла зробити граючись, а не імітувати тут дикунку з планети Хава!

–Не могла. Ти ж бачиш, – перед нами архаі зі свідомістю людини. Вона й так багато зробила…– пробурмотів Фонг, відкидаючись розслаблено на пісок.

–Та дурню вона вчинила. Навіщось влізла під дію блокіратора, напряму протидіючі Вартовим, і привертаючи всю можливу увагу! Гірше було хіба що ще й галактичний патруль покликати на гулянку! Та комбінація архаі і свідомості людини – нереальна! Програма просто не зможе її обмежити! Перед нами, або повна дурепа, або дуже підступна особистість з надскладною метою. І я схильний ставити на друге! Бо про жодну дурепу-архаі за все життя не чув. Інтелект в них, як і тіло, завжди на вищому рівні! Те що ти мені тут плетеш, друже, просто неможливо.