Частина 5

Частина 5

Цілковита стіна полум’я наближалась і Вікторія, яку стримували від спринтерського забігу переляканим зайцем лише навколишній туман та неможливість побачити куди власне тікати, смикнувши за руку «братика», невпевненим голосом поцікавилась.

-- Фонг, а поясни-но мені, що це за елемент пекла в вашому чудному магазині?

-- Знайомся, сестричко, це твоя лють, – сумно зітхнув чоловік. Перспективу підсмажитись він  схоже сприйняв, як Тхіть Куанг Дик.

-- Яка гарнюня… Ніколи не проситиму фізичного вираження своїх емоцій. А її можна якось позбутись, доки вона не позбулась нас? – нервовою скоромовко оцінила ситуацію Віка, геть не розділяючи спокою Фонга та не бажаючи підписуватись на акт самоспалення.

-- А ти уяви, що її нема, – почулась саркастична відповідь Серафима.

-- Добре, спробую, – дівчина чомусь миттєво вчепилась за цю ідею і слухняно-перелякано заплющила очі, з усією можливою старанністю намагаючись заспокоїтись й уявити протилежність вогню. Все оточуюче виглядало такою маячнею, що бажання закрити очі, в сподіванні, що то все дурний сон, було шаленим. І хоча жар вогню був відчутним, а може саме через це, Віка старанно намагалась його ігнорувати, уявляючи щось геть інше… Наприклад глибоке, прозоре і, головне(!), холодне гірське озеро. Вода освітлена косими променями сонця, зелені схили берегів, блакитне небо... Непогана уява Вікторії швидко включилась у суто дитячу гру: «я в будиночку». Вже наче й вогонь не пече.

-- Ненавиджу…– почувся шиплячий голос Серафима.

-- Що знову не так? – Віка спантеличено озирнулась.

-- Сестричко, давай розберемося із взуттям, не звертаючи уваги на особисті вподобання нашого друга, – примирливо проговорив Фонг, відволікаючи увагу подруги від червоношкірого. Щоправда дівчина вже й сама про нього забула, помітивши, що небезпечна стіна полум’я щезла. Ура! Але пейзаж навкруги відверто дивував.

Тепер дівчина сиділа на диванчику біля озера, яке уявляла! Невже справді то все її «вибрики»? Бо зараз вони, здається, опинились на березі сумнозвісного, проте дуже красивого норвезького озера Ловатнет, в оточенні соковитої зелені і грізних гір, вершини яких гарненько прикрашали пухнасті хмари й навіть сніг. В обличчя подув приємний прохолодний вітерець, чулось хлюпотіння води біля берегу, вдалині, на схилі, Віка навіть роздивилась знайомі, з часів екскурсії цими краями, невеличкі будівлі з вкритими травою дахами… І лише підставка з чудним взуттям та червоношкірий монстр натякали, що навколо все ще щось ненормальне, і навряд чи дівчина так просто змогла повернутись майже додому. Проте так було точно набагато краще, аніж підвішені в тумані предмети, чи вогонь, що намагається всіх підсмажити. Хто його знає, що там з вогняною стихією у її супутників, та перевіряти на собі відчуття спалених на вогнищі середньовічних відьом, Віка зовсім не прагнула.

–Вау! – видихнула вона, підсумовуючи власні галопуючі думки.

-- От ти ще тут здивування розіграй, – проскрипів Серафим.

-- Обійдешся, – роздратовано фиркнула дівчина і, старанно імітуючи спокій, на зло уїдливим коментарям «демона», широко усміхнувшись, повернулась до Фонга, – То повертаємось до шопінгу? Можна мені приміряти он ту пару, і ось цю? – показала вона пальчиком вподобані товари, не ризикуючи вставати, попри те, що зелена травка навколо дивану виглядала цілком реальною.

Фонг, правдоподібно імітуючи манери придворного пажа, подав бажане і, присівши, почав взувати їй босоніжку. Дівчина знітилась, бо планувала зайнятись цим сама, вже збиралась заперечити, та помітивши повний сказу погляд Серафима, промовчала. Тим паче, що іншу пару взяв червоношкірий й присів поряд з її ногою, з таким виглядом, що Віка й ворухнутись боялась. Вона ж все життя думала, що сердитись можуть за те, що людину експлуатують, але цей монстр з якогось переляку скаженіє через її спроби уникнути їх з Фонгом піклування. Дивні, їй Богу!

Проте вже за мить Віка могла себе лише похвалити за стриманість, і те, що не почала настирливо розбиратись із взуттям самотужки. Бо й воно тут було непересічне. Коли Фонг доніс босоніжок до дівочої ноги, у того геть зник верх. Доки Вікторія спантеличено дивилась на ту метаморфозу, чоловік приклав її ступню до прозоро-золотої підошви без жодних варіантів кріплення і ось тут почались справжні дива. Варто було нозі торкнутись залишку виробу, як той став матовим, за мить з нього стрімко почали рости тонкі нитки, сплітатись у листочки та гілочки, а ті у візерунок, що м’яко охоплював ногу і повз вгору, доки не завершив ріст гарною невеликою білою квіткою на зовнішній стороні ікри. В підсумку, за пару хвилин на лівій нозі Вікторії опинилось практично невагомий ідеально вдягнутий витвір мистецтва! Акуратна напівпрозора невисока підошва здавалась відлитою з цільного шматка бурштину, проте була легка, як пір’їнка, пружна і зручна, а ажурне плетіння взагалі не відчувалось на нозі, проте виглядало так, що за подібну красу можна було душу продати!

Між тим мокасин, який їй одночасно взував Серафим, був неприємно прохолодним, важким і обхопив ступню настільки щільно, наче намагається зв’язати буйного божевільного в психлікарні. Дивно, мокасин теж вона обирала, і, теоретично, він мав бути більш зручним, але відношення у нього до ноги відверто Серафимівське. Хіба що вчепитись у пальці, як скажений пес, не намагається. Оглядаючи свої взуті ніжки Віка відмітила, що здається сьогодні вперше в житті без втрат вирішила незмінну біду вибору між гарним та зручним.