Частина 4

Серафим

Серафим, поспіхом збираючись, метався помешканням, лаючи себе за припущену помилку. Так по дурному потрапити на очі архаі! Стільки часу успішно уникати їх і припуститись такої помилки! Нехай Фонг просто не очікував побачити подібну особу на цій скромній планеті,  а тим паче у своїй спальні, але він сам? Та він мав спочатку детально поцікавитись, що за дивна гостя у друга, і як до нього потрапила, перш ніж з азартом дрібного хижака кидатись на перший привабливий шурхіт! Знав же, що просто жінка не могла так вразити цього невиправного бабія, але ж ні, поглузував, поїхав дивитись особисто, скориставшись нагодою побачитись з другом. Побачив? Чудово, бо й вона тебе побачила. І тепер може погукати та спитати. А потім…Так, потім йому новим строком на Землі не відбутись. Дивно, що архаі допустила, аби він пішов. Трохи незвична вона. Та це не важливо, головне, що він зміг дременути, а тепер потрібно переміститись ще далі, настільки далеко, аби поклик цієї мізковимикаючої красуні його не дістав.

Вискочивши зі свого тимчасового житла, Серафим швидким кроком пішов вздовж переплетіння коріння ліан, яке позначало початок торгівельної зони. Пізній ранок, більшість місцевих жителів вже були зайняті своїми справами, полишивши цей ярус міста, тому нікому було дивуватись поспіху колишнього вартового. А він чимчикував в супроводі хаосу власних думок, який спровокувала вогняноволоса архаі. 

Тікати! Якомога швидше і якнайдалі від цієї напасті! От тільки… Чоловік раптом зупинився і втомлено присів на широкий виступаючий корінь місцевого дерева, який виконував тут роль придорожньої лави. Тільки набридло все. Точить невблаганно душу давній біль, тиснуть непосильним тягарем знання, висить гирею на ногах пройдений життєвий шлях. Давно і набридливо гризе бажання все покинути, забути, зникнути… Може й правда? За що він чіпляється, навіщо? Чим годується його невичерпна впертість? Може дійсно варто здатись, відкинути сформовану суть, направитись до центру всесвіту і почати новий цикл у складі когось іншого, елементарною часткою? Серафим підняв голову, розглядаючи блакитне сонце цього світу. Гарне, м’яке сяяння, ніжніше за жовте сонце Землі.  Земля…

Він стільки тисячоліть провів, спостерігаючи за порядком на тій планеті. Знову і знову повторювані цикли, доки сутність не засвоїть один урок і зможе перейти до наступного. Серафим незліченну кількість разів бачив, як ув’язнені, побудувавши чергове тіло, намагаються вийти за рамки накладених обмежень, уникнути всіма можливими способами отриманої програми навчання. Як від люті руйнують оточуючий світ, подібних собі істот і природу планети. Як, прагнучі «прорубати» вихід, знищують все на своєму шляху, не визнаючи, що цей випалений шлях веде лише до повтору непройденого уроку. Хоча цих він ще міг зрозуміти.

Важче було з іншими, тими, хто не хотів вчитись, не шукав волі, а чіплявся, як кліщ, за перші ліпші матеріальні атрибути сьогодення, оцінюючи якимись черепками, папірцями чи камінчиками вартість всього оточуючого світу. Спостерігати за ними було гидко, нехай і програма в них була витонченіша, і «била» точково, проте жорстко, забираючи найдорожче в той момент, коли людина вважала себе найуспішнішою. А потім таку сутність повертали на повторний урок, в умови, які вона колись створила іншим.  Та все одно вчились такі екземпляри важко і довго…

А ще всі програми навчання завжди проходили випробування новою партією в’язнів, які часто запускали зміну епох та чергові випробування для планети. Адже варто одній партії вийти на прийнятний рівень, почати створювати, а не знищувати, зберігати, а не спотворювати, як на підході наступна – з нестримним прагненням хаосу. І  якщо попередня партія не повністю засвоювала уроки, знову піддавалась  бажанню йти найлегшим шляхом, минало трохи часу і знову на століття опинялись заваленими під руїнами рештки, нехай і примітивної, проте культури. Знову дикі люди з кам’яними сокирами бігали по залишкам космічних кораблів, не розуміючи, що в них під ногами. А через кілька тисячоліть, їх нащадки, вкотре створивши все з нуля, з подивом знаходять рештки чогось давнього, проте більш розвинутого, і губляться у здогадках, хто, чи що існувало раніше на їх планеті…

Скільки разів люди виходили у космос? Тільки на його пам’яті тричі. І що? Навіть добро Верховних на розширення зони мешкання людства не допомогло. Самі все руйнували та відкатували назад, до винаходу колеса та первісного ладу. Навіщо архаі переймаються розвитком цивілізації на Землі, якщо чергова партія сутностей, майже завжди призводить до катастрофи? І чим більш розвинута цивілізація, тим сумніші наслідки. Жорстокість та жадібність озброєні досягненнями науки, страшніші, аніж жорстокість тваринного рівня. Зона ураження набагато більша. Хоча саме цей отруйний коктейль первісної жаги крові і розвитку технологій, несе в собі найбільшу цінність для досвіду сутностей, адже влаштовуючи на планеті пекло, сутності самі ж у нього потрапляють. Змінюють цикли, проходять крізь усі втрати, зраджують, вбивають, винищують все і всіх,  принижують, катують та знову повертаються, аби відчути на собі все те, що спричинили іншим. Коротке, за мірками сутностей, людське життя дає максимально ефективні уроки. І, проходячи п’ятий, десятий цикл, колишній кат, нарешті відмовляється від запропонованої йому програмою найпростішої ролі і починає шукати не виправдання, а інший шлях. Так, після Землі сутності змінюються, дуже. Це найефективніша виправна колонія в усіх об’єднаних світах. Найефективніша і … найпроблемніша.

Вартовим працювати на Землі складно. Важко довго витримувати постійне спостерігання за варіантами поведінки душ в рамках учбової програми, адже Вартові дуже добре відчувають емоційний фон людей. А там же не лише радість чи печаль, а й біль, страждання, лють, ненависть... І вир цих емоцій від мільярдів душ був таким, що виводив з ладу багатьох.