Частина 2

Віка

Прокинувшись, Віка деякий час лежала з заплющеними очима, переживаючи дивовижний сон. Давно їй така яскрава, завантажена подробицями краса не снилась. Не все, звичайно, полишилось в пам’яті, та загальне враження непогане. От ще розтягнути ті пару секунд непевного блаженства на межі між сном і реальністю, й можна відкрити очі, потягнутись, побачити, як завжди, поряд чоловіка, панорамне вікно своєї квартири, за склом осінній ліс, фонтан…

Та не так сталося, як гадалося. Варто було Вікторії, солодко позіхаючи, розплющити очі, як оточуючий світ, змусив повітря застрягнути в грудях кашлем. Погляду жінки дійсно відкрилось вікно, проте зовсім незнайоме, й нічого спільного з її рідною квартирою воно не мало. Велике, незвичне, в формі похилого овалу, вікно наштовхувало на думку про сонячного зайчика, що застиг у стрибку. Вгодованого такого зайця, метри два в діаметрі, що зайняв собою весь простір від підлоги до стелі. Та й за склом був геть не рідний сосновий ліс, а місто. Незнайоме. Дуже-дуже незнайоме місто. Така собі імітація футуристичної і не в міру озелененої Японії. Вузькі, буквально обліплені дивними деревами та ліанами височенні хмарочоси, і десь далеко внизу – вулиці, над якими мчали блискучі, зализані до вигляду довгої кулі, потяги в оточенні платформ, засаджених ледь не дрімучим лісом. Але це буйство природи не створювало постапокаліптичного враження, схоже тут навчились непогано комбінувати техніку та природу. От тільки де саме «тут»? Віка почувалась якоюсь жабою-мандрівницею, котру кидає з одного сну у інший. Щось вона не пригадувала, аби озвучувала небесній канцелярії побажання такого креативного відпочинку.

Привставши, жінка ошелешено покрутила головою, миттєво відмітивши відсутність зичного хрусту шиї. Добрий знак, та трохи насторожуючий. Як там кажуть: « якщо у вас після тридцяти нічого не болить, отже ви померли»? Звичним жестом Віка провела по потилиці рукою, відмітивши зміну відчуттів. Шия була наче тонша та довша, та й шкіра під пальцями була якоюсь не такою. Та-а-к… Жінка спантеличено відвела погляд від картинки за вікном і опустила на ковдру. Темно-синя шовкова постільна білизна відмінної якості. Угу, це теж явно не її домашній комплект. Рятівний круг від свідомості, у вигляді версії: «вчора перепила на чиємусь сабантуї і заночувала у гостях», не витримував критики. Таких вікон Віка в Києві ніколи не бачила, а вже про пейзаж за вікном і мови нема. Та мозок старанно пропонував звичні пояснення, намагаючись ігнорувати кричущі невідповідності. Помацавши приємну тканину, Віка звернула увагу на руку, геть не її, але вже знайому. А цей витвір мистецтва з минулого сну що тут робить? Жінка рвучко скинула ковдру.

–Японський городовий! – видихнула вона, відмітивши, що й ноги дуже гарні, та явно «не рідні». Де звичний натяк на виведену волосатість, натертий мізинець, маленькі рідні шрамики врешті-решт? Ноги зі сну. Мило, та це вже жахіття стовідсоткове! Носити свідомість зі сну в сон, то ще звично, але тіло – це щось геть новеньке! І тіло це знову було оголене. На Вікторії не було нічого окрім мідно-золотистого татуювання. Чудова прикраса, та на одяг не схоже, от від слова зовсім. От же ж паскудство!

Віка пару разів вщипнула себе й знову розгублено обвела поглядом приміщення – чуже житло нікуди не поділось. Глибоко зітхнувши вона, закривши очі, намагалась заспокоїтись і вгамувати паніку, що явно планувала розвернутись, як слон в посудній лавці, знісши всі залишки раціонального мислення. А воно зараз критично необхідне. Треба якось прийняти наявну ситуацію. Як то кажуть: «не можеш змінити обставини, зміни своє відношення до них». Отже, в нас повна маячня периметром, проте з приємним бонусом у вигляді відверто молодшого і гарного тіла. Хоча краса штука відносна, в часи Рубенса, такі форми списали б у категорію «кістлявих шкап». Щоправда, доки не поступили інші пропозиції, будемо відштовхуватись від власних стереотипів, за якими це тіло чудове. От тільки цікаво на кой ляд їй це щастя?  Добре, приймаємо цей факт, кажемо «дякую» і думаємо, як отримане максимально ефективно використати. Ще б зрозуміти куди вона «вляпалася» з таким бонусом.

–Я збожеволіла, яка бідулька, – у Вікторії таки пробився нервовий сміх, здивувавши своєю мелодійністю. Угу, схоже і голос в комплекті вражаючий. Може ще й з охопленням п’яти октав, як у Іми Сумак? Ну, а чого на дрібниці розмінюватись? Скаржилась на сіру буденність? Отримай під розпис буйство кольорів, до цяточок в очах! Жінка розгублено озирнулась, намагаючись зосередитись на вирішення якихось менш глобальних проблем, за для уникнення банальної істерики. Нервовий зрив ще нікому не допомагав виплутатись з халепи. А вона явно в халепі, нехай і поки що гарній на вигляд. І звідки «ноги ростуть» в цієї біди зовсім не зрозуміло.

Квартира в якій вона опинилась (якщо за вікном хмарочоси, будемо вважати це квартирою), була простора, світла. Підлога виглядала як зріз одного гігантського дерева. Принаймні малюнок деревних кілець, радіальними хвилястими колами розходився від центру приміщення дуже схоже. Та й конфігурація кімнати була плавна, наче її дизайн розробляли імітуючи якесь дупло чи хатинку хоббіта. Стіни на вигляд – теж суцільне поліроване дерево. Ще в полі зору був хвилясто-п’яний одвірок з темними дверями, і куполоподібна стеля без ознак якихось світильників, проте зі складними візерунками блідо-блакитного на білому. З меблів присутні ліжко та шафа, і обидва, схоже, придумав шалений прихильник Сальвадора Далі,  Віка й не здогадувалась, що можна так викривити звичні прямокутні форми. Узголів’я ліжка за конфігурацією нагадувало розбитий об стіну помідор, а контури шафи – жарт кривого дзеркала. Навіть цікаво стало, як відчиняються дверцята цього непорозуміння, за такої химерної конструкції? Де б зараз Віка не опинилась, тут відверто не поважали чітку геометрію та прямі кути. Може місцеві жителі такі собі вампіри Пітера Уотса, що мають хрестовий глюк? Тоді ця халепа до біса сумно та швидко закінчиться...Помирати у ві сні Вікторії вже доводилось, і враження подібний досвід полишив не дуже приємні..