Частина 1

Осінь в Києві. Шурхотить опале листя, яке підхоплює вітер, аби наостанок закружляти в різнокольоровому вальсі, в парках діловито готують припаси до зими синички та білочки, у старих кварталах ворони шукають серед листя горіхи. Столиця живе своїм життям – метушливим, одноманітно-стрімким і загалом досить байдужим до краси чергової зміни сезону природи. Гомінливим містом снують нескінченні люди, автомобілі, неквапливо крутяться на будівництвах крани, на лавах пліткують бабусі,  біля вуличних кав’ярень спілкується молодь, пищать на майданчиках діти. А ще Київ звично-неквапливо готується до зими: «прикрасившись» розкопаними теплотрасами, та численною дорожньою технікою.

Молода жінка в темно-зеленому пальто та акуратних чорних чобітках на невисоких підборах неспішно йшла містом. Темно-русявим волоссям легенько грав вітерець, та жінка того не помічала. Вона йшла, ледь відмічаючи знайомі вулиці, будинки. Направляючись з роботи додому, пані звично заглибилась в себе, бо за кілька років, які вона провела на цьому маршруті, дорогу вивчила ретельно, до останньої тріщини на асфальті. Зима, осінь, весна, літо. Всі плюси й мінуси стандартного маршруту  знайомі, як і всі можливі проблеми, на зразок не чищених доріжок, чи підступних калюж, відмічені. Тут зупинитись трохи раніше, тут перейти на інший бік вулиці, там перечекати потік машин і трамвай, тут обійти ділянку з незмінно розкопаною клумбою. Схоже кожні пару місяців комунальники шукають в цьому місці цінний скарб. Навіть якщо то лише іржава труба – мали б вже озолотитись на одному металобрухті.

Свідомість працювала на автоматі,  не відволікаючись на дрібниці, а жінка, користуючись вільним часом, намагалась вкотре аналізувати власне життя і своє ставлення до нього. За останній рік вона втомилась і, як не крутила ситуацію, та вперто відмовлялась показувати гарні сторони, змазуючи все сірим саваном апатії. Звідки це? Просто осінь? Так наче вона завжди її любила. Та й в житті все нормально, стабільно: чоловік, дитина, дім, робота. Не гірше ніж у інших,  краще аніж в декого, та чомусь смак життя останнім часом на диво прісний. Невже депресія? Ніколи таким не страждала, а це щось дуже схоже. Хронічно не вистачає яскравості емоцій, прагнення, як у дитинстві, бігти за найближчий поворот з сяючими очима і стійким переконанням, що саме ось там зараз почнеться все найцікавіше.

Останні кілька місяців попереду всіх емоцій впевнено крокували тверезе мислення, раціональність, розрахунок і критичний погляд на власну долю. Вона почала ловити себе на відчутті, що все її життя, то непримітна роль у якійсь камерній постановці. Щиро цінуючи стабільність, родинний спокій, затишок і комфорт, отримані дякуючи планомірній старанній праці, жінка чомусь почала відчувати невдоволення. Наче їй чогось не вистачає. Ще б зрозуміти чого саме, і де це щось шукати. І чи треба? Може це якась дурна осіння хандра, котру варто лишень перечекати, як нудний дрібний дощ? Колеги  жартують: «заведи коханця», та жінка такий варіант навіть не розглядала. Навіщо, як що є коханий чоловік? І те, що шлюбу більше десяти років, жодним чином на даному факті не позначився. Їй вистачало розуму, аби зрозуміти, що проблема в ній самій. Якщо на носі сірі окуляри, то зміна червоних троянд на жовті не допоможе, і точно не додасть життю яскравості. А от рідним людям однозначно завдасть болю.

– Пані, вас підвезти? – пролунав поряд чоловічий голос. Жінка, почувши таку пропозицію, здивовано підняла погляд. Демонстративно покрутила головою. Майже центр міста, навколо купа суспільного транспорту, є можливість викликати таксі, та й вона наче не схожа на смертельно хвору людину, чи придорожню повію.

–Дякую, не маю такої необхідності, – автоматична ввічливість швидко змила зблиск емоцій на обличчі. Вона не вважала потрібним роздивлятись ані чоловіка з недолугою пропозицією, ані його автомобіль. Їй то було просто нецікаво.

–Але я точно знаю куди вам зараз потрібно, – самовпевнено заявив незнайомець. Та його фраза нічого не змінила, бо жінка вже викреслила його з цікавих об’єктів. Вона, як професійний гравець, який звично відбиває простеньку подачу, не повертаючи голови, відповіла.

–Рада за вас.

–І все?

–Написати хвалебну оду на честь вашої інформативності?

–А можете?

–Всі можуть. Я не казала, що вона буде варта уваги, – байдуже знизала плечима жінка і повернула до підземного переходу.

Знайомі сходинки, магазин з одягом та взуттям, термінали, банкомати, перехожі…Свідомість знову перейшла у режим автопілоту.

Маршрутка з натовпом людей, задушливий салон, вийти на зупинку раніше, аби пройтись парком, зупинити на хвилину безупинний біг, зумовлений життям у великому місті, спробувати зрозуміти, що ж то з нею відбувається. Сірість, байдужість, небажання жити… Їй зовсім не подобався цей стан, і брати його з собою додому, до рідних людей, не варіант. Піднявши голову жінка з надією подивилась у небо, на кружляючий кленовий лист, літак, що сірою хвостатою стрілою перетинав височінь. Можливо просто пора у відпустку…

Під ноги до самотньої відвідувачки кинулись, виляючи хвостами, пара кудлатих створінь – два знайомі бездомні песики, які іноді з цього літа складали їй компанію у прогулянках. Один був невеличкий, рудий з порваним вухом, а інший трохи більший, білий з чорними «носочками». Чотирилапі активно підплигували, терлись об  ноги та взагалі всіма доступними методами висловлювали радість від зустрічі. Жінка, присівши на лаву, дістала з сумки полишені з обіду кості і висипала тваринам. Так, можливо підгодовувати бродячих собак то не найкраща ідея, але чому б і ні. Собаки накинулась на їжу під її розсіяним поглядом.