Епілог 1. Ми зустрінемося на світанку.

Я й подумати не могла, що це завтра настане так швидко. 

Я швидко вкидала потрібні речі в сумку, знаючи, що брати потрібно лише необхідне. 

За годину до

– Купол тріснув, – коли Тео сказав ці слова, моє серце на мить завмерло, щоб в наступну мить забитися з неймовірною силою. 

Я з жахом обернулася до нього повільно усвідомлюючи, що він щойно сказав. 

Але ж ми всі помремо, якщо куполу настане кінець. 

Ні! Я не хочу втрачати свій дім, своє ідеальне життя, яке лиге нещодавно налагодилося. 

– Сіоно! – покликав він мене і разом з цим я почула як плаче дитина. 

– Точно у першу чергу я маю думати про нашу дитину, – прошепотіла я і швидко почала обдумувати рішення. 

Єдиний спосіб, який приходив на думку був лише найбільш божевільний і здавалося неможливим до виконання. Та ми повинні спробувати. 

Колись я вже чула від дівчат, що сталося з Землею до подій цієї історії і якщо це не просто гра, а реальний світ…то зараз ми переживаємо перше падіння куполу через надзвичайно сильний землетрус, який сколихне увесь світ. 

– Дзвони Ашеру і Велері ми маємо їх врятувати, – рішуче заявила я. 

І побігла збирати сумку. Телефон, документи, які можуть і не пригодитися, деякий одяг усе, що може знадобитися для нашого сина Микити.

Йому лише два роки виповнилося. 

– Ти збираєшся повернутися? – перепитав Тео. 

Я лиш кивнула. 

Ми були готові наскільки швидко, наскільки це було можливим. 

– І не забудь про Діо, – сказала вже майже біля виходу і відсахнулася від дверей, коли побачила, що там відбувається насправді. 

Хаос, абсолютний і страшний, а ще я зрозуміла, що нам точно буде надто важко перейти. 

Ми відрізані від світу. 

І була б я сама ще можливо впоралася, але я несу відповідальність і за сина також. 

Він знову заплакав. 

– Тихо маленький усе добре поки мамо й тато з тобою, – прошепотіла я, колихаючи його. 

Але ж авжеж так просто плакати він не перестав. 

– Мамо, їсти, – спробував сказати він і я завмерла на місці. 

Здається мій мозок зараз зірветься. У мене просто не вийде зробити усе одночасно…

– Лови, – 

Ми стояли на другому поверсі будинку і розмули, що не знаємо як спуститися до спеціального підземного проходу, який швидше за все може бути повністю перекритий. 

– Покладися на мене, – сказав Тео і стрибнув вниз, у мене ледь серце не стало, коли він так зробив. 

Я знала, що йому нічого не коштує зробити це у тій реальності, але ж тут це здавалося майже неможливим. 

Але я маю йому вірити. 

Ну точно. Я знаю як спустити нашу дитину. 

– Ніку, не бійся. Тільки не бійся будь ласка. І тримайся дуже міцно, – я сіла біля нього навпочіпки. 

А потім зробила найдивніше у своєму житті. Посадила сина в сумку і вийнявши з рюкзака мотузка, зробила з цього щось як так у чому можна безпечно спустити дитину до чоловіка. 

Він витріщився на мене здивовано, але що поробиш відчайдушні часи потребують відчайдушних рішень. 

– Я зловлю тебе, якщо що, – запевнив мене Тео. 

Усміхнулася і розігнавшись стрімко полетіла вниз, невдало приземлившись я посковзнулася і мабуть, зламала б ногу, якби не чоловік. 

– Поспішимо. 

Земля була вже потріскана, а купол все більше тріскався і пропускав погане повітря. Я притискала до себе сина і бігла, стараючись не наштовхнутися на людей чи на щось. 

Дослідниький центр. Я ніколи не думала, що дорога до нього може тривати так довго, що це може бути важче, аніж завдання в повстанців. 

– Обережніше, Сіоно. 

Це скорочення я залишила як згадку про ті часи. 

Коли ми опинилися всередині Ашер і Валенсія вже прийшли і чекали на нас під дверима мого кабінету. 

– Чому не заходите. Як дісталися? – поцікавлася віддихавшись. 

– Зачинено. 

Я доторкнулася до ручки і з подивом зрозуміла, що дійсність суперечить їх словам, можливо надія ще є. 

Пройшла всередину, але це був просто мій кабінет яким звикла бачити його кожного дня. Нічого не вказувало на те, що є якісь зміни. Спробувала пригадати як усе пройшло, коли я потрапила в гру. 

Але після того трапилося скільки подій, що зробити це не виходило. 

Мабуть, я помилилася у своєму плані і ми всі навіки залишимося тут. 

– Тоді варто піти, – обернулася і зрозуміла, що світло починає блимати, але цього разу не надала значення. 

Та двері не відчинилися. 

Повільно подивилася на екран і ледве стримала крик щастя. 

“Вхід” 

Швидко ввела імя користувача, який мала того разу, але мені вибило червоне. 

– Тоді хай буле Сіона, – пробурмотіла невдоволено. 

– Мамо, – покликав мене син, який до цього часу тихо стояв і як завжди поводив себе чемно в кабінеті. 

Золота дитина. 

Чи точніше буває, коли дуже хоче. 

Ну точно. 

“Олександра Мельник 

Засвітилося зеленим і зявилося ще одне віконечко. Цікаво, навіть для сина підготували. 

Коридор проявився і пройшла всередину. 

– А тато, тітка і дядько? – подивився на мене син. 

Завмерла на мить, а тоді швидко побігла коридором. 

– Вони прийдуть зовсім скоро і ми побачимо їх, – спробувала усміхнутися і сподівалася, що мої слова правдиві. 

Якщо це буде не так чи зможу я прожити без тих, хто найдорожчий для мене? Єдині, хто залишилися у мене в тій реальності. Лише син був поруч зі мною. 

Теодор

 Цього разу усе було інакше. Екран світився, наче запрошуючи швидше пройти туди, де зникла моя дружина. 

Ім'я гравця не підійшло, тому цього разу я, мабуть мав ввести своє власне. 

З подивом побачив як зявилося ще одне вікно. 

– Та невже це для тебе, – глянув на Діо, який сидів в переносці і як завжди дивився на мене отим своїм класичним котячим поглядом. 

– Мяв, – сказав він задоволено. 

Скривився, та усе ж ввів Діоніс.