Роздлі 30. Час змінити цей сценарій!

– Тео, – радісно крикнула я, переступивши поріг і пройшовши на свій бік, – я знала, що ти мусиш бути живим, – міцно обійняла його, наче він міг зникнути у будь який момент. 

– Ти повернулася, – натомість його тон був здивованим, наче не вірив у побачене. 

Хоча вражена тут мала бути лише я. Та й взагалі, на його думку, я що мала залишитися там жити? Від самого початку як вирушила на зустріч з Никодимом планувала запитати про це. 

Я ображено спохмурніла і направилася до дверей. Вони відчинилися так само як і завжди, я обернулася і запитала. 

– Збираєшся тут жити, чи що?

Він зміряв мене незрозумілим поглядом і підвівшись з крісла попрямував до мене. 

– Мабуть, варто нам тут все й завершити…але часу пройшло лише хвилин двадцять максимум, – я обурено глянула на нього. 

Авжеж вдячна, що він відповів на дуже важливе для мене питання, бо у тій реальності я пробула більше трьох років. 

Шкода, якби вони справді мали значення у цій реальності ми б могли спокійно розлучитися, адже мінімальний термін п'ять років подружнього життя. 

Тепер знову повертатися у той дурний будинок. Не хочу! Чому я взагалі зобов'язана. 

Та водночас, якщо часу минуло так мало це означає, що Діо не залишився сам на тривалий період. 

Робочий день завершився, тому можна було спокійно піти додому. От тільки, те місце для мене ніколи таким і не стало. 

– Що він тобі сказав і чому відпустив? – запитав Тео зі щирим хвилюванням ,порівнявшись зі мною. 

– Донна, яку ти ледь не вбив, була його дружиною, яка мала загинути через мене, – цікаво чи зрозумів він хоч щось зі сказаного, та я не збиралася роз'яснювати. 

Повернувшись в будинок ввімкнула світло і одразу ж покликала Діо. Я так сумувала за цим вредним клубочком щастя. Там у тій реальності його не було, тому без нього мені було дещо самотньо. 

Мене оточувало так багато людей, але котик значно важливіший. 

Він одразу ж зістрибнув зі свого спального місця і неочікувано для нас двох, вперше потерся об ноги Тео, а тоді застрибнув мені на руки. 

– Діо, щось у лісі вмерло. Чи ти знаєш? – запитала здивовано. 

Невже наша відсутність сьогодні відчувалися для нього як усі ті роки. 

– Мій котусик, моє розумне тваринчатко…– почала співати йому дифірамби я ,поки Тео скинувши одяг пішов і насипав коту корм. 

Я знала, що він вважає мене дурепою через це, але що я зроблю. 

– Так, – промуркотів Діо і поспішив до миски. 

 Усміхнулася. Найрадісніше це знову його побачити. 

Усе відчувалося так, наче я й не йшла, а усе пережите було просто сном, який немає сенсу в реальності. Не було б нічого, що нагадувало  про моє перебування там. Лише останнє повідомлення від Никодима, яке він надіслав вже пізніше. 

Одного дня я сиділа на ліжку і відпочивала після ще одного одноманітного дня на роботі як тут екран засвітився.

Я швидко вибігла з кімнати і нетерпляче постукала у двері кімнати Тео. Не знаю, чи йому справді це буде цікаво, але сподіваюся…

– Заходь. 

Я влетіла як той вихор і одражу ж почала плутано пояснювати, що сталося. 

– А можна спокійніше і з паузами, – попросив він, вказавши на місце поруч. 

Я зручненько вмостилася і вирішила просто показати повідомлення в телефоні. 

“Панно Елексіоно, думаю зараз ви шукаєте підтвердження вашої подорожі. Що ж, нагадую ви мали переписати сценарій гри, яку створили інакше ви знову потрапите у цей світ, але цього разу назавжди і без таких привілегій, які у вас були” 

 – Узагалі не розумію про що він, – пробурмотіла я невдоволено, а тоді пригадала і запнулася. 

Мене ж могли не знайти або одразу вбитичи здати у якесь рабство, хоча про це я не знала. 

– Ти творчиня цієї гри, але як це можливо? – натомість здивовано запитав у мене Тео, прочитавши початок. 

Я не знала чи повірить він мені, але іншого пояснення надати не могла. 

– У моєму минулому житті, чи точніше не зовсім минулому. я була сценаристкою, найсчастіше для гри, – відчуваючи себе некомфортнно від того, що доведеться розкрити усю добре приховану правду. 

Як узагалі пояснити усе аби вони звучало адекватно, а не як маячня божевільної. 

– Кажи як є, – майже наказово промовив Тео. 

Я дещо зіщулилася та все ж пояснила. 

“Думаю вам цікаво як ви змогли потрапити. Що ж це як віртуальна реальність тільки з повним зануренням. Це все зроблено завдяки довгим і складним розрахункам, щоб створиити цей перехід” 

“А Донна?”  –запитала я. 

“Ми зустрілися. Вам не варто хвилюватися” 

“Яке полегшення. Тоді я приступлю до роботи” 

– Ти справді збираєшся переписувати сценарій? – не до кінця у це вірив Тео і власне як і я сама. 

Тому лише кивнула. Але значно легше сказати ,аніж справді робити. Спочатку я ще раз передивилася гру, щоб побпчити як в ній усе відбувається. 

А потім відкрила свій ноутбук і так і завмерла перед порожнім документом. 

Як узагалі пишуться ці ваші сценарії? От з книгою усе зрозуміло, почав і вже як вийде. А тут. Як оформлюються діалоги, оці всі ігрові фішки і де він взагалі пишеться. 

Спочатку я довго консультувалася з Лікоріс. Вона з Ші їй знань точно доступно більше, але зрештою подумала про те, що добре було б мати попередній сценарій гри і вже його перероблювати на новий. 

Мені потрібно було знати з чим порівнювати.  

– Я зателефонував Айрін і вона знайшла те, що тебе цікавить. 

– Айрін моя богиня, Айрін моя королева, – проспівала я, – Господи дякую тобі за її існування. 

– Повірити не можу, – скептично відповів Тео але пояснювати детальніше не став. 

Отрмавши на пошту потрібний документ я ледь не плакала від щастя і цього разу вже точно приступила до роботи. 

А ще це було своєрідним прощанням тепер вже теж остаточним. 

Я відпускаю кожного з вас. 

Поступово сцена за сценою я робила рейтинг історії таким, щоб він був прийнятним майже для всіх. Авжеж світ не став хорошим і прекрасним. Стімпанк не може бути ідеальним, але вже не було такого, що ніхто грати не міг.