Частина 4. Наше завтра. Розділ 28. Зустріч призначена.

Я чекала на цю зустріч і невимовно боялася водночас, адже зовсім не знала чого мені очікувати. 

Питання залишалося відкритим і навіть жодних здогадок у не було. Навіщо він покликав мене?

Навіщо змусив пройти увесь цей надзвичайно складний шлях до сонця. 

Я досі не могла цього зрозуміти. 

Кабінет був великим і просторим. Надто, лиш для однієї людини. Я відчувала себе маленькою і беззахисною тут, тому залишалося лише згадати колишню зустріч з Натаніелем. 

Дідусь Тео чимось нагадував цього чолвовіка, тому можливо все вийде, якщо вести себе, наче я аристократка. 

– Панна Елексіона, тут, – оголосив чоловік, який мене сюди провів і швидко покинув приміщення. 

Чоловік повільно обернувся і я змогла вперше його побачити. 

Вражено завмерла на місці, більше не знаючи як діяти. 

– Ось ми і зустрілися, панно Елексіоно. Прошу, сідайте. 

Їхнє завтра нарешті настало, та вона відчувала лише розгубленість. 

Темне волосся, світлі очі відтінку назви якого я не знала і ця звична зібраність. Чому цей незнайомець виглядав як копія мого батька? Я зробила обережний крок вперед, не знаючи, чи можна їй вірити у те, що бачить. 

Мабуть, краще не озвучувати свої думки, бо й він може сказати, що я помилилася і тоді знову відчуватиму себе розбитою. Краще зробити вигляд, що усе як має бути або запитати, наче між іншим. 

– Я ж не якась ваша загублена донька? – і хоч говорила це з надією голос мій звучав рівно і байдуже. 

Наче це не мало жодного значення. Він розсміявся і подивився на мене як на дурепу чи божевільну. 

– Ні, причина у іншому. Чи не маєте ви здогадок, дорога сценаристко? – запитав він уїдливо. 

Я ледве стримала здивований вигук, адже ж обіцяла собі, що буду вести себе гідно. Та це було наскільки очевидним, що я навіть й подумати не могла, що він справді хотів побачити мене заради цього. 

– Ні, пане Никодиме, якщо можна я буду називати вас саме так, – і після його кивка продовжила, – я зрозуміла, що це гра створена мною, але справді не розумію ваших претензій. 

Він подивився на мене несхвально, наче я завдала йому болючий удар. Тільки не фізичний, а словесний. 

– Я не хотів бути лиходієм, – почав він тихо, – через тебе я змушений бути таким. Задоволена тим яким мене зробила? 

Я задумливо схилила голову і почала складати історію в пазл, це було надзвичайно важко зробити, бо мої спогади ніколи не ставали цілісною картиною. Тому змушена була постаратися аби пригадати усе. 

– Ви помиляєтеся, пане Никодиме, – почала я з кінця, і склавши руки на колінах провдила далі,  – ви чудово піклуєтеся про своїх людей. Міста такі гарні і доглянуті, що подих затамовуєш. Лиходій ви лише для нас повстанців, – усміхгулася я ледь і зміряла його пильним поглядом. 

Хоч це давалося мені вкрай важко. Він не знає, що прямо перед ним зараз сидить його донька. Чи можливо помиляюся тут лише я, а цей Никодим просто дуже схожа на нього людина. 

“Координати співпали” 

Маячня. Це зовсім інші люди. Чекайте, Донна ж шукала його, тоді…

– Це все через вашу дружину, яку ви вважаєте мертвою. Скажіть її імя, благаю! – я навіть подалася ближче і емоційно вигукнула останні слова. 

Якщо я усе правильно зрозуміла. 

– Чому я повинен вам це казати? – Никодим лише зміряв мене невдовленим поглядом і я змушена була на деякий час відступити. 

– Гаразд, – спокійно відрізала я, – що ж ви тоді хотіли від мене? – це й справді цікавило її, хоч цього разу вже здогадувалася про відповідь.  

Він підійшов до стіни навпроти і натиснув зовсім непримітну кнопку, після чогов відкрилося щось схоже на панель керування. 

Я уважно спостерігала за кожним його рухом нерозуміючи, що за маніпуляції він проводить. 

Нарешті відкрився коридор і я побачила, що це щось схоже на той, який я бачила раніше. 

Зрозуміла усе без слів, та він нарешті зволив відповісти. 

– Поверніться і перепишіть усе, прошу вас панно Елексіоно, – на диво це й справді звучало ввічливо, а не вдавано. 

Піднялася зі свого місця і слухняно попростувала до коридору, який завершить мою довгу і виснажливу подорож. Мені було сумно, що навіть не встигнула нічого сказати іншим. 

Цікаво, що вони відчують, коли я так просто зникну як і прийшла. 

Мабуть, усе було вирішено ще спочатку, а я дарма привязалася до всіх тут. Мені не хотілося покидати це місце, не хотілося прощатися…але якщо подумати, чи мала я вибір? 

Це лише в книгах потраплянки влаштовують собі життя у якомусь з світів знаходять собі чгг і думати забувають про повернення. 

Так, лише у книгах. 

Чи в манхвах, де у героїні нікого немає. 

Я ж не була самотня у своїй реальності. На мене там чекали мій кіт Діоніс, Тео, Айрін, Ашер і Велері. І звичайно моя улюблен племінниця за якою я дуже сумувала. 

Навіть попри те, що легке усе забула. 

За цей час я зрозуміла, що вже пройшла декілька метрів коридором. Никодим уже хотів закрити коридор, тому я обернулася і крикнула те, що мала сказати ще на самому початку, але вирішила залишити насамкінець. 

– Вашу ж дружину звати Донна, чи якось подібно? – запитала з сяючою усмішкою, яку навчилася в Сейни. 

– Доріанна, але чому ти продовжуєш про це розпитувати? – запитав він обурено. 

– Бо вона – лідерка повстанців і я врятувала їй життя. Та можете не дякувати…о і ще, ви дуже схожі на мого батька, пане Никодиме, – і хвильку подумавши сказала, – передайте моїй знайомим, що я їх не забуду скільки б часу не пройшло. 

Я привітно помахала рукою ошелешеному чоловіку, який навіть забув, що потрібно закрити цей коридор. 

Забула. 

Я ж зовсім забула запитати у нього як він це провернув. Та двері цього разу вже остаточно зачинилися і запитати у нього не було жодної можливості. Прийдеться самій дослідити, що вже залишається. Іншого вибору у мене не було. 

Я йшла вперед і все далі віддалялася від місця яке стало для мене рідним.