Розділ 25. Мертве місто

Яким чином ми з Тео опинилися наодинці ще й у такому жахливому місці. Важко сказати. 

Просто у якийсь момент ми й незчулися як ступили у те саме Мертве місто. Його назва не була порожніми словами усе виглядало тут закинутим і таким наче час зупинився.  

Навколо панувала тиша покинутих міст: порожні зіниці вікон, іржа на кованих ліхтарях, пил, що вкривав усе товстим шаром. 

Складалося враження наче ми потрапили у місцеве потойбіччя, та я знала, що його тут немає. Більше того я не могла згадати такої локації.

Ось і знову неспівпадіння, яке було страшнішим, якби це була повна копія. 

– Ти знаєш куди йти? – з цікавістю запитала Тео і той кивнув, не вдаючись до додаткових поясненнь. 

Невже хоче аби я зрозуміла усе сама. Та мені навіть не хотілося тут перебувати. Повітря давило на мозок і відчувалося постійне запаморочення. 

Нудота. 

Чому кожний крок дається настільки важко, хоч жодного смогу тут немає. 

– Тео, я не можу далі йти, – прошепотіла я. 

Він обернувся до мене його очі сповнилися занепокоєння і навіть деякого страху за мене. 

– Сіоно, ще зовсім трохи. Ти впораєшся! – підбадьорив він і підхопивши мене допоміг йти далі. 

Стало легше. 

І тут я пригадала про те, що ми ж у грі, то чи не має тут бути якихось предметів, які допоможуть перетнути цей проміжок. 

Відкрила свій інвентар в телефоні і побачила, що там нічого немає. 

– Тут погано мережа ловить, – пояснив Тео, не чекаючи поки я про це скажу. 

Кивнула. І вирішила принаймні маску натягнути, вона не дуже допомогла, але й гірше не стало. 

Я підняла голову. 

Будівлі височіли над нами, наче памятники колишньої величі. Цікаво, що ж не так з цим місцем? 

Ми поступово наближалися до великої будівлі на якій писалося фабрика механічних ляльок. 

І справді, який стімпанк без цього? 

Та щось завадило продовжити їхнє виробництво, якщо тут нічого не залишилося. Або саме ці ляльки стали причиною появи Мертвого міста. 

– А де інші? – запитала зробивши несміливий крок всередину. 

Мені не хотілося цього, інстинкт самозахисту волав про небезпеку, але ноги самі несли вперед. 

– Вони пройшли іншим входом, ми зустрінемося з ними зовсім скоро, – як завжди рівним тоном сказав Тео, та його слова не вселяли віри. 

Ні, і це не через те, що я тут ображена панянка – просто звучали надто підозріло. Та й сама ситуація – не пам'ятаю як зайшла, де залишила інших і чому нас лише двоє.  

Я повинна бути напоготові, якщо не хочу аби все закінчилося нещасливим фіналом. 

Тео йшов поруч і кроки його були занадто вже тихі. 

Приміщення були порожні, не залишилося у них навіть згадки про те, що тут фабрика була. 

І не схоже було, що збираєтьсься хтось нападати. Тоді у чому річ і чому серце так шалено калатає, наче в передчутті бійки. 

Елевонда. Але ж ти лише зайшла. 

Сіона. І справді, отже, все ще попереду. 

Гра більше не відкривалася, тому дізнатися завдання чи, де знаходяться сховки більше не було можливим. 

Ми повільно просувалися до наступних дверей, а потім ще одних і коли вже думала, що ось він вихід Тео різко завмер на місці. 

– Ти чого? – занепокоєно запитала ледь не врізавшись у нього. 

– Якщо я скажу, що аби вийти потрібно зробити дещо максимально божевільне ти дослухаєшся до мене? – запитав на одному подиху, наче наперед вирішив, що моє рішення не буде позитивним. 

Я знизала плечима. Залежить від того, що там замислив мій колишній чоловік. Ось так називати його звучало правильніше, аніж просто чоловіком. 

Ми надто давно жили порізно та й почуття згасли і стали похованими і закинутими як ця місцина. 

– Ти ж помітила, яке тут все, – почав він і одразу продовжив, – щоб вийти потрібно активувати один прилад який приведе в дію усіх ляльок, яких тут залишили. 

Здригнулася. Ляльки це не люди з ними значно складніше буде впоратися, а те що вони влаштують нам теплий прийом – хіба що в лапках. 

Не думаю, що вони зрадіють нашій появі чи щиро подякують за звільнення. 

– Тобто ти привів нас у потенційно небезпечне місце для чого? – я склала руки на грудях, змірюючи його недовірливим поглядом. 

Яку гру веде цей чоловік якого я здається ніколи й не знала. 

Мені стало ще більш боляче і сумно, аніж раніше. 

Він опустив погляд, але твердо відповів. 

– Бо таке завдання на цій локації. 

– Але на ній не мало б бути жодного завдання, – гаряче заперечила я, – я навіть не чула про це Мертве місто поки ти не просвітив, – я знала, що видала себе тут і зараз, але не хотіла так просто здаватися. 

До заповітних дверей залишалося лише декілька метрів, але я не хотіла, щоб ціною виходу була чиясь жертва. Можливо навіть Тео. 

Так, він тепер більше не подобався мені, але ж ненастільки аби бажати йому смерті. 

Тео таки не витримав і першим направився до виходу. 

Потім неочікувано усміхнувся так тепло як ніколи раніше і рішуче відчинив їх. 

Я нажахано скрикнула, але зрозуміла, що там нічого немає. 

То я зарано панікувала, але сам сказав…

– Не бійся, Сіоно. Усе скоро завершиться. 

Його тон був на диво спокійним і сповненим якогось внутрішнього умиротворення і це змусило мене похолоти від того, що усе складається якось надто дивно. 

Я б сказала визначено. 

Ми повільно пройшли коридором у якому був дивний запах, який здавався мені ледь знайомим. Я точно з чимось таким працювала раніше, але це відчувалося більше як...

– Не відволікайся, – перервав мої думки Тео, – приготуйся. Тепер вже точно. 

З ним мені ще не випадало нагоди бути разом в бою, тому я не знала як по справжньому діяти. 

– У стресових ситуаціях ліворуч стає для мене праворуч і навпаки, – попередила його я. 

Він кивнув і опустив важіль. 

Стіна перед нами почала повільно зі скреготом відїзджати, а за ним я побачила таке, що змусило мене вжахнутися.