Розділ 23. Майстерня забутих спогадів.

Усе втратило сенс. 

Зупинилося, залишилося десь там за бортом, а я здається перестала чути навколишні звуки. Мій погляд звузився лише до картин. 

Цих проклятих картин, на кожній з яких була я. 

Тепер я точно побачила, хто зображена тут. Та як це можливо, якщо мене тут жодним чином не могло бути. 

Можна було списати на схожість, та вона була моєю точною копією. 

– Скажіть, що це не я! – я відчула, що ноги мене більше не тримають. 

Хтось підхопив мене, притис до себе і я почула заспокійливий шепіт. Через деякий час зрозуміла, що це Сейна. Цікаво, коли вона взагалі встигнула прийти. 

– Це не ти, – заспокоїла вона мене, – Це я, Сіоно. 

Нічого не розумію, хотілося сказати мені. Та тепер я розуміла усе, бо нарешті згадала, хто створив ці кляті картини і божевільного майстра. 

Ім'я цієї людини Елексіона Вельдеш. Здивовані? 

До цього часу я вперто все заперечувала. 

Імена, які звучать не так як я їх чую.

Це просто збіг. 

Міста, як і локації, які я вже й так знаю. 

Мені здалося. 

Відчуття, наче я вже це все бачила і знаю. 

Це не може бути правдою. 

Знаєте, що хорошого у тому, щоб мати порушення пам'яті і чому я нічого з цим не робила. 

Усе просто, якщо ти щось забуваєш – цього більше не існує. 

Хороших спогадів шкода, за ними сумуєш і хочеш повернути. 

Погані спогади радо приховуєш у найглибші куточки своєї душі. 

Тепер перебуваючи у цьому приміщенні я більше не мала куди сховатися, хіба вийти через вікно і померти. 

Так одного разу я прокинулася у майбутньому, наче нічого не сталося, повністю забувши все. 

– Сіоно, чому ти так побиваєшся, наче через тебе я все це пережила? – спробува заспокоїти мене вона. 

Я ж створила цю гру, то авжеж через мене, Сейно. 

Та сказати цього я їй не могла. Вона б точно зненавиділа мене почувши таку жахливу правду. 

А Тео хвилювався за мене, навіть не здогадуючись, що розмовляв із засновницею гри. 

Я підвелася з місця. 

Якщо моя здогадка правдива, то здається я розумію чому потрапила сюди. Можливо якраз заради того, щоб виправити, хоча б щось у цьому сюжеті. Повірити не можу, що була такою людиною. 

От тільки, у мене досі був провал щодо того, як саме закінчувалася гра і що саме не так з цією майстернею, окрім картин. 

Меріт і Авельд теж повернулися. 

А от лідерки, Глорії і Тео досі не було. Сподіваюся вони просто сховалися деінде і їм нічого не загрожує. Хоча двоє з них хороші бійці, а інша найкраща в стратегіях. 

Тому не варто за них хвилюватися, певна зовсім скоро ми знову зустрінемося. 

За цей час інші уже мали знайти важливі предмети. 

Фарго ж зник, наче його ту і не було. От же гад, а я в нього скільки всього розпитати хотіла. Нічого, коли зустрінемося  – більше не сумніватимуся. 

– Ви знайшли щось важливе? – запитала вже рівним і спокійним тоном. 

До свого вчора я ще встигну повернутися, а от сьогодні має найважливіше значення. 

Усі кивнули. 

– Як для людини, яка настільки нас налякала ти надто добре тримаєшся, – сказали Меріт і Авельд в один голос. 

– Вибачте, – присоромлено кивнула я і одразу ж насварила себе за таку реакцію. 

Я ж не зробила нічого поганого. Принаймні, зараз. 

– Ми знайшли, що це роботи Афісо і він якийсь родич Фарго, можливо брат, – перевела тему Рін за що я їй була вельми вдячна. 

А ще увесь мольберт під полотном був списаний дрібним нечитабельним почерком і розібрати вийшло лише декілька слів, які ми й виписали. 

То ось воно що! Пазл склався. 

– Він був головним на фабриці у Механічному місті. Де це взагалі? – з цікавістю запитала в присутніх, на що вони не змовляючись опустили погляди. 

А ще цей чоловік виготовляв ляльок, які могли бути як люди. От наявність цього завжди найбільше лякала мене у темі стімпанку. Не знаю як інших, але я відчувала себе некомфортно. 

Тому тепер це було дивним. 

Я точно згадала, що створила цю гру з Сейною як головною героїнею, але багато речей досі викликали у мене питання. 

Багато моментів, які б я точно опустила і не згадувала. 

Здається, мені ще багато чого доведеться дізнатися під час цієї подорожі і думаю усе виявиться значно складнішим за сюжет – авторка потрапила у свою книгу, фільм чи гру і тепер влаштовує своє життя як героїня. 

Не в мою зміну, мабуть. 

Тим часом екран перестав миготіти і зрозумівши, що усе зібрано я вже збиралася вийти назовні. 

Мій погляд зупинився за одну непримітну на перший погляд шухляду і я вирішила оглянути ще й її. 

Там нічого не було, окрім альбому і невиличкої пачки крейди. 

Ці речі були точно не поєднувані одна з одною. 

Я почала його гортати. У цій реальності вони були більш шорсткі і не схожі на справжні. Навіть точно не могла зрозуміти, що це за матеріал. 

Він був порожній, а в кінці був лише один короткий напис. 

“Якщо ви знайшли цей альбом, то мене вже вбили. Та я не буду каятися у жодних гріхах, навіть, якщо був жахливою людиною. Єдине про що шкодую, що не показав справжній світ Фарго” 

Я сумно зітхнула і поклала альбом назад. 

– Там нічого не було, – додала я на запитальні погляди інших. 

Не знаю, та не хотілося, щоб це прочитав хтось ще. 

Ми вийшли з приміщення, зачинивши двері за собою. І сподіваючись, що ніхто більше не зайде сюди.