Розділ 21. Зрозуміти і прийняти

Я прокинулася щойно перші промені освітили кімнату. Тео спав поруч і відчувалося, наче ми нікуди й не йшли. 

Зазвичай такі думки можуть викликати приємний спогад, але я навпаки ніколи не хотіла, щоб усе було сном. 

Цей безцінний досвід дав мені так багато всього. 

У першу чергу я зайшла в телефон і подивилася усе ще раз. 

“Основний квест – дістатися брами Авшенс” 

І що це взагалі означає. 

Це дратувало. Я не хотіла вірити, що увесь цей час лише була персонажкою гри і виконувала поставлені завдання. Що все було вирішене за мене? 

І якщо так невже мої друзі теж не зовсім реальні. 

Це не могло бути правдою. 

Тому я вирішила нікому більше про це не розповідати усе одне не певна, що хтось зможе у таке повірити. 

Згадала як ми колись вивчали віртуальні реальності, щоб створити симуляції. 

З цим тоді нічого так і невийшло, наш проєкт не захотіли прийняти, вирішивши що це небезпечно. 

Тепер я мала можливість відчути себе піддослідним кроликом. 

– Лексі ти так рано встаєш? – здивовано глянув на мене Тео. 

Я обернулася від вікна і з усмішкою сказала. 

– Доброго ранку як спалося? 

Він подивився на мене якось злякано, наче я замислила щось протизаконне і хочу його в це втягнути. 

Я не стрималася і розсміялася.  

Цікаво наші стосунки узагалі ще можна врятувати чи навіть, якщо усе повільно виправляти – результат залишиться незмінним. 

Чи варто старатися? 

Уперше я не мала відповіді і зовсім не знала як мені діяти, але якщо уже розпочала мені не залишається нічого іншого як завершити. 

 – Я звик, що Лексі яку я знаю інакша. 

Кивнула. Його правда. Я з минулого любила поспати довше, не докладати зусиль більше ніж потребується…та й дуже вже різнилася від себе нової. 

Це життя не давало поблажок. Ти маєш боротися до останнього подиху і бути найкращою. І якби боляче не було усе потрібно витерпіти. 

Повстанці не прощають слабких. 

– І як тобі ця моя нова версія? – запитала обережно і зацікавлено. 

Він єдиний, хто знав мене минулу, тому справді хотіла дізнатися про те як сприймає мене. 

Тео не відповів, зробив вигляд, що не почув і переодягнувшись у новий одяг попрямував до виходу. 

– Спустимося до інших? 

Я здивовано завмерла на місці, не знаючи, що мені робити далі. У цій реальності звикла приймати рішення складні і швидкі, та з Тео не знала як себе поводити. 

Здавалося, що з ним я повертаюся назад. 

І це дратувало. 

“Додаткові завдання. 

1. Підвищити рівень ставлення Тео.
2. Зрозуміти цей світ. 
3. Обрати бік
4. Прийняти.”

Останнє я так і не зрозуміла. А от з першим варто таки щось зробити, можливо ця гра не така вже й погана річ. 

– Ти не відповів, – вимогливо звернулася, потягнувши його за рукав плаща. 

І чому мені це настільки важливо, наче це питання життя і смерті, а не просто так сказано. 

– Я не знаю, Лексі. Я звикаю до Сіони, дай мені час, будь ласка. 

На моєму обличчі з'явилася усмішка і я радісно пішла крокувала поруч більше нічого не запитуючи. 

Часу…у нас його достатньо, щоб знову зрозуміти одне одного. 

Унизу на нас уже чекали. 

– Доброго ранку, – сказали ми, зайнявши вільні місця. 

Підозріло покосилася на Глорію. А вона вперто не хоче дати Тео шанс, от і що мені з нею робити. 

– Раночку, – сказала вона з такою щасливою усмішкою, що мені уперше захотілося її вдарити. 

Варто буде поговорити з нею на цей рахунок. Якнайшвидше, не шукаючи того самого ідеального моменту, який може ніколи не настати. 

Одразу після сніданку. 

– Усе ж було гаразд? – запитала я в інших з деяким хвилюванням. 

Така потраплянка як я, може будь де влаштуватися, але вони насправді повстанці, тому з ними може щось трапитися. 

– Нічого варте твого хвилювання, Сіоно, – сказала лідерка. 

От тільки тепер я почала хвилюватися вже через її слова, але розпитувати не стала. Не діти вже – розберуться. 

– Коли ми маємо вирушати? – запитала Еринія і у її тоні вчувалася тривога. 

– Тільки не кажи, що за нами гонитва? – поцікавилася я напружено. 

Вона кивнула. Якщо я зрозуміла, то який сенс приховувати. 

Тео кинув поглядом в телефон і я побачила червоні точки, які стрімко наближалися до місця нашого сховку. 

Перевела погляд на станцію дирижаблів і вжахнулася – ще година до першого. 

“Але ж є ще потяги” 

Тео підвівся з місця і рішуче направився до стійки, де був мабуть, господар цього закладу. 

– Стій! – неочікувано схопила його за руку Меріт і у моїх очах на мить промайнула інша сцена і одразу ж зникла, – брате, нам краще втікати. 

Меріт Вільшанська. 

Теодор Вільшанський. 

Якщо цей світ гра, то це не може бути звичайним збігом. 

Вони родичі? 

Погляд Тео змінився, на той, коли він вирішував якусь важливу справу. Навіть його сірі очі ще більш потемніли. 

– Ти впевнена? 

Я завмерла, коли здогадка пронизала мене. 

Айрін. 

Це була вона. Точно вона. 

Я вже готова була назвати це імення, але стрималася. Ні, лише збіг. Що їй тут робити? 

– Однозначно, Тео. Безсумнівно, ця людина не нашому боці, я вже все дізналася. За мною. 

Меріт не була такою раніше, чи точніше не показувала цю сторону. 

Але зараз вона нагадувала мені ту, кого я вже встигнула забути, а зараз все більше згадувала. 

Цікаво як вона там у нашій справжній реальності? 

Ми прошмигнули у чорний хід і швидко побігли подалі звідси. Тео і Меріт вели нас попереду, та скільки б я на них не дивилися, не могла вловити однакових рис. Вони були зовсім різні.

Нарешті зупинившися у якомусь брудному провулку змогли перевести дихання. 

Це нагадало мені той момент, коли я вперше потрапила у цю реальність.