Розділ 20. Такий знайомий світ.

Тео ходив збоку в бік кімнати чим жахливо мене дратував. Він завжди був осередком спокою і тому мені було дивно бачити його таким розгубленим, чи що? 

Здавалося, йому було страшно сказати правду, яка мала усе змінити. 

Його нервовість передавалася мені. Я все не знала куди подіти руки, то складаючи їх в замок, то просто опускаючи.  

– Кажи вже, – невитримала я, і мій тон був тим, яким Еринія завжди віддавала накази, – моє життя тут було з ненайкращих, правда мене не зламає. 

Тео нарешті зупинився і сів на своє ліжко. Його погляд виражав цілковите здивування, наче він побачив перед собою зовсім іншу людину і це йому точно не сподобалося. Він стиснув долоні, а в очах був дивний смуток. 

– Ти й справді змінилася, Лексі. Я сподівався, що мені здалося, але ні...– констатував факт він. 

Я просто кивнула. Невже думав, що у цій реальності можна зберегти сталий характер. Нонсенс. 

– Щойно ти зникла з кімнати двері відкрилися, – почав він, і слова давалися йому складно, наче останнє що він хотів – пояснити мені це все, – тому я пройшов до екрану і побачив дещо дивне. 

– Що саме? – обережно запитала, втрачаючи бажання дізнатися. 

Склала руки одна на одну, схвильовано дивлячись на нього. 

– Це був вхід у одну стару стімпанк гру, я її ще в батька свого брав. Потім її прибрали вже не згадаю чому, – задумливо подивився він і продовжив тихіше, – спочатку не згадав навіть. 

Я здивовано слухала його і здається не могла осягнути сенс цих слів. Компютерна гра. І я в неї потрапила, але тоді усе стає ще більш незрозумілим. 

Ні, я очікувала почути що завгодно, але не ж не це. 

Тео ледь всміхнувся. 

– Не віриш, я також, Лексі, – і коли вже він почне називати мене як усі тут, навіщо виділятися з колишнім скороченням, яке тепер здавалося чужим, – отже, згадавши свій пароль, ти ж знаєш мою виняткову память, і зайшовши в свій акаунт, – він зробив паузу, наче збирався сказати щось неймовірне, – переді мною відкрився прохід у який я зміг зайти. 

Я аж підскочила і підійшла ближче до нього. 

Усе збігалося за винятком того, що мало різний вигляд. 

Тео ж дістав телефон і зайшов у потрібну вкладку передав мені. 

І справді цілком таки гра. 

Ось є усі потрібні значки, відкрита локація де ми зараз знаходимося і чат. 

– То це твій ігровий персонаж? – не вигадала нічого краще як запитати саме це. 

Тео кивнув. 

– Пощастило, що ти вирішив грати саме за командира, – полегшено зітхнула я. 

Усмішка мого чоловіка сповнилася приємної ностальгії. 

– Це тато був ним, а я просто продовжив, – кинув він. 

Мабуть, не варто було згадувати. От дурна. Тому вирішила зайти у свій телефон і знайшла там ту ж гру. 

Я була новим персонажем і завдання у мене також були тільки всі індивідуальні. 

А ще я знайшла там повідомлення від Тео, які так і не знайшла раніше, бо навіть не здогадувалася про їхнє існування. 

Тепер потрібно поступово приймати реальність у якій опинилася. Знову. Тільки цього разу вже точно правильно.