Розділ 19. Час вирушати.

Я з нетерпінням чекала на своє відновлення і на заповітні слова лікаря. 

– Панно Вільшанська ви можете виписуватися. 

І щойно лікар їх сказав вона ледве стрималася, щоб не почати танцювати від щастя. Перемога буде! 

Хоча прізвище Теодора знову звучало дивно. У їхньому світі вона встигнула звикнути, а тепер це потрібно робити заново. Та нічого, ворається, не велика проблема. 

– Я бачу ти повна сил і енергії, сестронько, – тепер Сейна називала мене лиш так. 

– Відпочила, – я зробила рукою лапки і продовжила, – то зрозуміла б яке це надзвичайне щастя знову бігати скільки завгодно. 

І все ж…з іншого боку мені було так сумно. Я не бачила Еринії і інших з команди після того випадку і тепер відчувала себе зрадженою. 

Чому ж у них не вийшло прийти? 

Заборону на вхід давно зняли та й чесно, якщо замаскуватися можна спокійно прослизнути. 

Тоді чому, де і як вони? 

Я відчувала себе розгублено. Та розпитувати було страшно. Краще жити у незнанні, аніж дізнатися якусь жахливу правду. 

Через трохи в кімнату ввійшов і Тео.

– Моя дорога дружино, Лексі, – у нього виходило вже природніше, – панно Сейнаро і панно Глоріє. 

Я радісно всміхнулася, Сейна привіталася у відповідь, а Лорі зміряла його холодним нечитабельним поглядом. 

Як би я не старалася, але крига між ними усе не танула. Мій чоловік був ввічливим аристократом, а вона вперто зберігала дистанцію. 

Скільки б я не робила спроб змінити ситуацію подруга ніяк не хотіла здаватися у своїй незрозумілій чи то ненависті чи то чомусь подібному. 

Що ж можливо вона таки змириться і заспокоїться. Добре, що хоч Сейна завжди на моєму боці. 

Зібравши речі настав час вирушати. 

Залишилося лише визначити напрямок руху і наше роуд сторі почнеться. Завжди хотіла подородувати ось тепер матиму нагоду. 

– То ж куди ми тепер, Тео? – запитала я своїм більш звичним тоном для попередньої реальності, аніж для цієї. 

– На станцію. 

Я вражено подивилася на нього. І відчула радість, що нам не доведеться йти пішки. 

А ще там легше загубитися. 

І тільки лише після того як зустрівшись з лідеркою ми потрапили на саму станцію я нарешті наважилася запитати найбільш незручне питання. 

– Це вже всі? Більше нікого. 

Усі мовчки дивилися, незнаючи як відповісти. 

Я вже була готова почати розпитувати, що сталося між всіма, але раптом почула знайомий голос і здивовано обернулася. 

– Вибач, ми трохи запізнилися, приймете нас? – запитав Авельд, – ти як Сіоно? 

– Добре, – відповіла я, стараючись, щоб це не звучало як буркотіння. 

У людей могли бути проблеми з тим, щоб дістатися до мене, тому я не повинна скаржитися. 

– Більше не запізнюйтеся, ви змусили мою дружину хвилюватися, – припечатав їх холодним тоном, приобійнявши мене за плечі. 

А цей я бачу розважається за мій ряхунок і щось занадто вжився в роль мого чоловіка. Невже забув, що все мало бути спочатку, наче ми незнайомці. 

Нічого ще встигну нагадати. 

– То що вас затримало? – усе ж поцікавилася. 

Еринія вмить спохмурніла, наче тема була їй надзвичайно неприємна. Меріт і Аш пронизали мене невдоволеними поглядами. 

– Лідерко, це наші батьки змовилися. Чи дозволите приєднатися до вас? 

Я вражено завмерла. Що їм могло не сподобатися такого, щоб йти проти Донни. За час мого перебування з повстанцями вона видавалася єдиною, хто заслуговує на цю роль цілком і повністю. 

Справедлива, але сувора, коли цього вимагає ситуація. 

Тоді…у них різні цілі

Я знову подивилася на Еринію, Меріт і Авельда. Вони виглядали якось так, наче втратили орієнтир і тепер не розуміють як діяти. 

Та найгірше, що тепер я більше не зможу їм довіряти…не тоді, коли вони могли бути до всього цього причетними. 

– Звичайно, – погодилася лідерка, мабуть, дійшовши до того самого висновку, що й я. 

Вибір був очевидним. Ті, хто можуть стати ворогами мають бути ближче, ніж друзі. 

– Дякую, – сказала Еринія за всіх. 

За цей час потяг прибув на станцію і мені було цікаво спостерігати за цим дивом техніки. 

Коли ми вмостилися на свої місця між всіма нами була помітна напруга. І я не знала як зробити цю важку як смог атмосферу. 

Кожного разу хотіла щось сказати, але щоразу обривала себе відвертаючись до вікна. 

Зараз час іншим усе пояснювати, бо я нічим зарадити не можу. Це усвідомлення прийшло так легко, що я навіть змогла всміхнутися. 

– Куди ми їдемо? – запитала з цікавістю в Тео. 

Краще просто змінити тему, та й це не менш важливо. 

– Ми їдемо на південь до моря, – почав він з козира, навіть у Райському містечку його не було, тому я так туди й не потрапила. 

– Справді і як довго ми туди будемо добиратися, – навіть Лорі оживилася почувши про таке. 

Ти диви може я ще доживу до часу, коли ці двоє не будуть гризтися між собою. А то наче двоє котів на одній території. 

Тео ж навпаки відчув, що сам себе загнав кут. 

– Не так і довго, – почав розтягувати слова, насправді час, він, – зараз проїдемо поїздом, потім потрібно перелетіти дирижаблем тоді…йти пішки.

Впевнена, що все не так безхмарно як він хоче видати. 

Я ж знову відвернулася до вікна. 

Це було цікаво спостерігати за цим місцем. А ще усе виглядало, хоч і не надто багато, але доглянуто. Усі будівлі, наче підлаштувалися під один лад були схожі одне на одних. Цікаво, як тут люди живуть і не заплутуються. 

– Наша зупинка, – сказав Тео. 

Я розплющила очі і озирнулася навколо. Коли ж лише встигнула заснути? Наче ж лише щойно у вікно визирала, а вже й виходити час. 

Вечоріло. Тут це виглядало особливо гарно. Сонце виблискувало і створювало неймовірне гарне видовище. 

От би сфотографувати. 

У цій реальності вони точно повинні бути. 

– Мені потрібен фотоапарат, – вимогливо сказала я і з подивом завмерла, коли Тео його мені простяг.