Частина 3. Вчора. Розділ 17. Я повернулася.

Коли я прокинулася в кімнаті світило справжнє сонце, таке якого навіть вдома не бачила. 

У приміщенні нікого не було, тому навіть не могла дізнатися, де знаходжуся. На стіні годинник, який показував, що зараз десята година. 

І як я могла так довго спати. 

Та що важливіше як я вижила. До повстанського загону я б просто не дотягнула. Тоді це те саме середнє місто? 

Двері прочинилися і я подивилася на невідомого чоловіка, який пройшов всередину. Лікар, швидше за все. 

– Панно Сіоно як ваше самопочуття. Ви проспали тиждень 

Я здивовано витріщилася на нього. Та я ж лише на мить очі зімкнула, і так довго проспала. 

– Усе гаразд, нічого не болить. А де я знаходжуся, дозвольте поцікавитися?

– У шпиталі святої Амелії, найкращому у всьому Санлорісі. 

Але від цього розуміти я щось більше не стала. 

– Але ж я відношуся до повстанців з якого дива б мене сюди відправили? – таки не витримала. 

Як тут мовчати, коли цікавість спокою не дасть. 

– Ви ж дружина нашого командира патрульних, це зовсім не дивно, – пояснив той і я просто кивнула. 

І все ж слово дружина викликало у мене надію і страх водночас. Якщо це Тео я врятована, а ще отримала свій шанс на спокуту помилок. Якщо ж він це зовсім незнайома людина мен чекають лише проблеми. 

Та коли двері прочинилися знову сумніву не залишилося. 

Хоч він і виглядав дещо інакше я впізнала б його навіть якби він раптом став блондином.  

– Тео, – радісно закричала я. 

Я наскільки звикла говорити тихо, що майже не підвищувала голос ніколи й нінакого, тому зараз це було дивно. 

– Залиште нас повернувся він до лікаря. 

Коли він підійшов ближче, я обійняла його і відчула, що плачу. Від щастя і полегшення. 

– Я так рада тебе бачити і мені так шкода за все, що я зробила. Я мала б вибачитися раніше – …я говорила так багато, що й сама здивувалася. 

Але його присутність вселяла у мене впевненість у завтрашньому дні. 

Тео поглянув на мене так здивовано, наче я говорила найбільшу маячню. 

– Якщо хтось і повинен вибачитися, то це я, а не ти, – холодно наголосив він, – за те, що вирішив просто сховатися від усього світу і ставлячись до тебе, наче ти була інтер'єром, а не моєю дружиною, – на останніх словах він зніяковів, бо здається уперше назвав мене саме так. 

А ще я була рада почути, що він справді хвилювався через це. Можливо я не одна страждала. Це так сумно, що ми не були щасливі. Та я також була винна, бо помилки у шлюбі варто ділити на двох. Хтось один не може нести увесь цей тягар. 

– А ще я хотів тобі подякувати. Насправді я щиро тобі вдячний, що ти була поруч зі мною, Лексі, що не покинула, – а ось це було справді дивним. 

Тео не вмів дякувати. Просто не звик, що повинен це робити. 

Тому я зробила єдиний вибір, який вважала правильним. 

– Мене звати Сіона Ельше, дякую вам за порятунок, – я простягнула руку і цей жест означав – давай почнемо усе заново і цього разу постараємося краще. 

Він здивовано глянув на мене, і зрозумівши мене ледь посміхнувся. Однозначно давно цього не робив, бо виходило у нього це погано. 

Наступний крок плану – змусити його більше посміхатися як колись. 

– Теодор Вільшанський, командир патрульної поліції міста Санлоріс. Радий був допомогти. 

– Неочікувано, – усміхнулася я, наче ми незнайомці, – дивно, що не залишили мене помирати, я ж з повстанців, – сказала невпевнено, не знаючи, чи могла б так відповісти. 

Потрібно було продумати сценарій краще. 

– Ви панно краще б перевіряли свій телефон, – сказав він і змовницьки посміхнувся залишив мене відпочивати. 

Про що він узагалі. 

Я розгублено спробувала згадати чи був у мене телефон взагалі і якщо так, де я востаннє його бачила. Згадати це було надзвичайно складно, бо я легко забувала, що було сьогодні зранку…а що вже говорити про події такої давності. 

Власне саме через це я записувала щоденник і тому так легко забувала усі образи Афрозіт. Не було сенсу перейматися тим, що не матиме значення. 

Для мене існувала лиш мить, лише сьогодні, але здається всесвіт хоче аби я нарешті подумала про своє вчора. 

Спогади не повернулися так я про це пишуть у книгах. У мене не боліла голова і вони не накотилися на мене хвилею. Просто у якийсь момент я зрозуміла, що окрім знаннь про цей світ до мене повернулися мої дорогоцінні спогади про людей звідти. 

З часу, який тут давно минув. 

Мама і тато, які давно зникли. 

Тео, мій колишній друг і чоловік. 

Мій кіт Діоніс. І одразу ж захвилювалася про те чи він не голодний, чи йому не сумно і як часто він гуляє. Як там без мене це чарівне тваринчатко поживає. 

Айрі, моя люба подруга і тепер, коли вона повернулася у мої спогади я відчула, що знову сумую за нею. 

Хоча, якщо подумати дехто з дівчат однозначно нагадував її. 

А ще Аш і Вал з моєю племінницею. Не рідна, але я звикла називати її саме так, бо ці двоє замінили мені сім'ю. 

І до речі…Тео ж говорив про повідомлення, потрібно буде розпитати, де знаходяться мої речі у лідерки або в дівчат. 

Не помітила як заснула. 

Коли ж проснулася здивовано побачила ту, хто сиділа поруч. 

– Мамо? – здивовано перепитала, але потім зрозуміла що помилилася, – вибачте, Донно це я так через спогади, мабуть, – невпевнено продовжила, спробувавши виправдатися. 

– Усе гаразд. Ти врятувала мені життя, я б і ззадовленням назвала тебе своєю донькою, – запевнила мене вона, зовсім не образившись. 

– Це було б занадто, – зніяковіла я. 

Лідерка – моя мама. Ой ні дякую, як потім на мене інші дивитимуться. 

Хоча сама ж спочатку помилилася, а тепер все заперечую. 

– Гм я маю одне прохання. Чи можна дізнатися, де мої речі з якими я потрапила до вас? – перейшла до більш важливої зараз теми. 

Вона ледь всміхнулася і виглядала задоволеною.