Розділ 16. Вибір, який ми робимо інстинктивно.

Я зробила це швидше, ніж встигнула подумати про наслідки. 

Лідерка не може так просто померти! 

Це була єдине, що мало значення. 

– Сіоно, – почула крик інших, який злився в одне, але вже було пізно. 

Куля летіла в сторону Донни і я швидко вистрибнула звідти де ховалася і встигнула в останню мить її відштовхнути. 

Нестерпний біль пронизав мене і я відчула, що падаю. 

Що було далі не важливо. 

Навіть, якщо я помру це було не дарма. 

Я прожила чудове життя тут і шкодую тільки, що не змогла вибачитися. 

– Мені так шкода, Тео, – прохрипіла я і замовкла. 

Повіки вже давно поважчали, тому я й не противилися цьому відчуттю, не чула прохання про те, щоб залишатися в свідомості. 

Це вже не мало значення. 

А починалося усе так просто й легко. Звичайне завдання яких було у нас безліч, яке зовсім не віщувало біди. 

Хто ж знав, що це ретельно спланована пастка, а в наближених людях завжди був кріт. 

І ні, це не були Се Хі чи Саті. Того чоловіка я не бачила раніше і тому, коли Донна сказала, що це інформатор я сприйняла це скептично. 

А ті, хто відповідали за це теж сумнівалися у тому, що дана інформація правдива. 

Донна стояла на своєму і слухати нікого не хотіла, мабуть, за це мала поплатися, але я не хотіла, щоб ми залишилися без неї. Це був би кінець для всіх нас. 

Місце теж було не найкращим. Відкрита місцевість – смертний вирок для нас. Якби не знала подумала, що вона під якимось пливом. 

І все ж ще ніколи ми не підходили так близько до нашої цілі. Двері до елітного сектору. 

Патрульних було підозріло мало, ми підстрелили лише один нещасний дирижабль і той відчувалося так, наче пролетів там спеціально для галочки.

Мені це все подобалося все менше і менше, наче у нас на шиях затягують мотузки. 

– Сіоно, усе гаразд? – перепитала Еринія. 

– Не дуже, хіба сама не розумієш, що тут щось не так? – запитала вже більш нетерпляче. 

Вона кивнула. 

– Аби самі живі залишилися, тримайся поруч, – сказала вона і тон її був інакшим.  

Захотілося підбадьорити та навіть не знала як. 

Тому просто виконала її настанову. Стіни були нашим єдиним захистом, та зараз вони не вселяли довіри. 

Занадто високі, щоб зрозуміти. 

– Вверх, – крикнула я швидше, ніж встигла спохопитися. 

Фарго, Еринія і ще один зі старших імені якого я не знала різко зупинилися здивовано дивлячись на мене. 

– Нас можуть постріляти з дахів, а ми навіть зреагувати не встигнемо, – сказала я свою думку. 

Це відчувалося так ясно, що я була повністю впевнена у своїй правоті, наче раптом отримала дар яснобачення.

І що налякало більше у той же момент з даху навпроти почалися постріли у тому напрямку куди пішли лідерка, старші і Меріт з Авельдом. 

Ми перглянулися і сподіваючись, що нас ще не помітили поспішили у той бік. 

– Будьте максимально обережними і зайвий раз не висовуйтеся, – сказав той старший чоловік. 

– Слухаюся, батьку. 

Я підняла погляд і ледь не завмерла на місці. Реально, як можна було не впізнати. 

Вони ж так схожі з Рін. Боже, яке дурне. 

Якщо не помиляюся його називали Меріоном. 

І саме тоді я побачила, що лідерка може не встигнути ухилитися. Я діяла швидше, ніж змогла усвідомити, інстинктивно і сподіваючись лише закрити її. 

Я просто одна з бійчинь мене можна замінити, а от лідерку ні. 

Куля влучила вбік і я побачила як кров починає розтікатися. 

І мені здалося, чи я справді почула як хтось кличе мене на імя. Мабуть, передсмертне марення. 

Тому що, точно не виживу після такого поранення. 

То ось так і завершиться ця історія...про мене Сіону Ельше, яка стала повстанцем і так і не згадала чому потрапила у цю реальність.